Капелан Сергій Дмитрієв: «Я не бачив, щоб у наших військових був страх захищати країну»

«Якось в поїзді мені наснився сон про місто моїх мами і бабусі, моє служіння на Слобожанщині. Та не відчуваю, що  прив’язаний до певного регіону. В Україні багато рідних міст, наприклад, Новоград-Волинський, я відновлював монастирі в Глинській Пустині, в Новгороді-Сіверському. Перша моя парафія була під Шосткою. Співали колядки по хатах, нам підспівували і діти, і дорослі».

— Як правильно звертатися до капелана: отче, по батькові чи може пане?

— Капелани — це священники різних конфесій, які служать у закритих установах: в’язницях, лікарнях, освітніх закладах і військових частинах. Вони отримують  зарплату у війську, можуть мати військове звання або бути цивільною особою. Для капеланів важливий соціальний захист. Мій друг капелан Олександр Люшенко має статус учасника бойових дій, він з 2014 року постійно перебуває на передовій, але його зарплата становить 5 тисяч гривень. Він цивільна особа. А в нього сім’я, гуртожиток, немає навіть коштів заправити машину. І таких багато. Він закінчить інститут з військовою кафедрою, отримає звання лейтенанта, виконуватиме функції капелана, але на посаді психолога. Він не заміняє психолога, у капелана душпастирська опіка з елементом психологічної допомоги, яка надає певний скринінг, висновок, який у людини стан, чи потребує поради психотерапевта. Священник проводить релігійний обряд. Людина приходить на сповідь по прощення і прийняття, щоб проговорити свої духовні недоліки. Це не сеанс психотерапії.

Серед цих дванадцяти точно немає зрадників. Фото з сайту facebook.com/eleos.ukraine

— «Люби грішника і ненавидь гріх». Як ви стали капеланом?

— Це питання мені не зовсім зрозуміле. Священником я став у 1996 році. Моє служіння з 2004-го було при лікарні, викладав в університеті соціальну роботу. З початком війни захищаю свою державу в межах Конституції разом зі своїми парафіянами.

— З якими проблемами до вас звертаються військові? Питають, як побороти страх?

— Не бачив, щоб у наших військових був страх захищати країну. А проблеми ті самі, що у мирному житті: побутові, родинні, пов’язані з вихованням дітей, здоров’ям. Нема особливих проблем, але чинник ризику інший. Людина свідомо йде на війну. Там інший світ, а тут люди не бачать війни, вона зрозуміла тим, які втратили своїх. З ними  працюють священники, волонтерські та ветеранські організації.

— Ви опанували українську мову, яким, на вашу думку, має бути український патріот?

— Патріотом бути нікого не змусиш. Патріот любить свій край, народ і країну, в якій живе. І крапка. Він громадянин своєї країни.

— З упровадженням томоса в нас з’явилася нова церква.  Як нам ставитися до українського церковного різноманіття?

— Для мене розділення нема, навіть коли я був у московському патріархаті. Завжди існували віруючі і невіруючі люди, не атеїсти, а ті, хто належить до якоїсь юридичної групи. Ми віримо в Бога, навіть неправославні кримські татари або юдеї. Усі ми українська релігійна спільнота. Українську православну церкву було засновано ще за князя Володимира. Вона розвивалася по-різному, і не важливо, за великим рахунком, якої юрисдикції, бо це адміністративне підпорядкування. З прийняттям томоса відбувся історичний факт відновлення незалежності української православної церкви — підвищення її статусу як ПЦУ. І зараз ми говоримо на світовому рівні від імені своєї релігійної спільноти, своєї країни. Як секретар з питань релігійного служіння ПЦУ часто буваю на різних міжнародних конференціях, а раніше нас представляв патріархат з Москви, як на зустрічі Кирила з Папою Римським на Кубі. Тепер це в минулому, і це головне досягнення. Гадаю, кожен свідомий українець зробить вибір совісті, бо неможливо служити своєму народові, підпорядковуючись церкві, яка благословляє вбивати наших громадян, яка не виступає за мир. Якби московська церква була справжньою, то вийшла б на Червону площу з плакатами «Припиніть убивати православних братів». Якщо ми браття. Іноді мовчання — найгірше.

— Ви впорядковували Стіну пам’яті загиблих за Україну вздовж муру Михайлівського Золотоверхого монастиря. А ще до яких визначних проєктів причетні?

— До управління соціального служіння «Елеос-Україна», основна наша мета — створення якісної соціальної служби при церкві. Елеос  з грецької мови —милість, милосердя, співчуття. У нас 7 тисяч парафій  в Україні, і при кожній має бути активна робота. Хоч одна добра справа щодня — (підраховує в мобільному) — це два з половиною мільйони добрих справ на рік.

— «Елеос-Україна» на рішення соціальних і культурних програм залучила майже 4 мільйони гривень. Та нерідко з церков женуть голодних сиріт і безхатчинків, попи кажуть, що від них тхне.

— Ми розробили посібник із соціального служіння для семінарій, щоб священник знав і був мотивований робити соціальне служіння в парафії. У нас вже 12 філій в Україні. Вони збирають активних парафіян і працюють з державними і недержавними організаціями над проєктами — від профілактики ВІЛ/СНІДу і паліативної допомоги до культурницьких програм і акцій. Я прийшов до вас після зустрічі в міністерствах юстиції та ветеранів, де ми підписали меморандум про організацію роботи з ветеранами, позбавленими волі. Ми збираємо статистику та навчаємо тюремних капеланів у кожній області. «Елеос» допомагає ветеранам з їхніми проєктами, зокрема, це англомовний театр «ВВВ» з арт-реабілітацією. Їх вистава є в програмі івано-франківського театру, на ній збирають кошти на підтримку ветеранів. Ми випустили посібник із паліативної допомоги для медичних капеланів, запустили проєкт «Елеос букінг хаб» щодо бібліотек в зоні бойових дій. Вони, на мій погляд, повинні стати культурною зброєю. Від німецьких партнерів ми отримали майже 180 тисяч гривень на закупівлю книжок, комп’ютерів, ремонти в Луганській та Донецькій областях. У бібліотеках відбуваються презентації книжок і зустрічі з письменниками. Наші священники створили футбольну команду, і під час матчів збирають кошти, буває, по 115 тисяч гривень, ветеранам на лікування. Є постійні хоспіси, створені нашими священниками  на окупованій території в Олександрівському і Тельманівському районах, там перебуває 100 осіб, викинутих за поріг життя. ПЦУ працює у дуже важких умовах. У Києві у нас 12 співробітників, а в регіонах — більш як 40.

— Ви причетні до більш ніж до 10 міжнародних культурно-освітніх і 15 навчальних заходів. А вам який напрям найближчий?

— Для мене як керівника «Елеос-Україна» важлива людина, яка живе без любові й  потребує гідного життя. Мета «Елеосу» — допомогти священникові визначити соціальну проблему і розв’язати її. Але нам не вистачає потужностей і фінансів.

— У сучасній заполітизованій Україні не вистачає і моральних авторитетів. А хто для вас такий?

— Точно не мораліст. Будь-хто може стати моральним авторитетом для мене, зокрема з волонтерів, військовослужбовців, священників. Не відчуваю їх нестачі. Мені є на кого рівнятись — це Христос.

— Люди не йдуть до священника з радістю, скоріше, коли припече, і вам треба відкрити сторонньому своє серце. Як відновлюєте сили?

— До мене приходять не тільки з горем. Коли приймаємо причастя, з’єднуємося з Христом, що додає сил. ПЦУ — нова церква. Ми шукаємо партнерів, меценатів, інвестицій для соціального служіння.  Людина приходить до церкви, коли вже не має до кого звернутися. А в нас немає ні складу для речей, ніде бездомному помитися. Директор ринку, коли я прийшов до нього із проханням допомогти у благодійності, запитав, скільки існує наша фірма. Я відповів, що 1000 років. Ми не маємо допомоги від держави.

— Але ми бачимо, на яких автомобілях їздять наші пастирі.

— У мене машина за 10 тисяч доларів, на ній їду в АТО/ООС. Якщо її продам заради благодійності, на скільки вистачить цих коштів? До речі, коли повертаюся до Києва із зони ООС, то звикаю два-три дні  до правил дорожнього руху, бо там їх нема. Триває адаптація до мирного життя.

— У вас у молодості відкривалися такі перспективи! Звісно, була мода на церковні атрибути. Що на вас вплинуло обрати шлях священника?

— Я виріс у релігійній родині. Мій прадід був священником. Я з дитинства ходив до церкви і не приховував цього. У третьому класі в мене випала іконка святого Миколая. Завуч відвела до директорки, яка була також українкою. Вона сказала: «Молодець!» Пізніше навіть попросила привести священника у школу. В 1993 в Росії я відчув, що Єльцин поховав демократичні цінності, зрозумів, куди йде їхня  церква і повернувся в Україну, активно брав  участь в різних релігійних і політичних акціях і рухах. Тут відчувалася воля людей, депутати були інші — я знав Чорновола, Лук’яненка, Хмару — вони творили історію. В Україні я відчував майбутнє, хоч це був важкий шлях Майданів.

Наш народ прагне волі й демократичних засад. Навіть московський патріархат тут інший, ніж у Росії, бо люди інші. Віра без справ мертва. І річ не у дзвонах, а в допомозі людям під час Майдану і війни. Церква як інституція не тільки державотворча, вона зберігає і захищає культурний простір. Це душа країни. І через соціальне служіння її можна збагатити.

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»