Історії героїв: Ветеран АТО - боєць 30-ї механізованої бригади Сергій Храпко

30-та окрема Новоград-Волинська Рівненська механізована бригада (30 ОМБр, в/ч А0409) — окрема механізована бригада у складі Сухопутних військ Збройних сил України, що є складовою частиною механізованих військ України й за організаційно-штатною структурою входить до складу ОК «Північ» СВ ЗСУ України.

  Сьогодні - розповідь про героя із надзвичайною силою волі, чудовим почуттям гумору й життєрадісною усмішкою - ветерана АТО Сергія Храпка, який з оптимізмом дивиться у майбутнє й знаходить підтримку в дружині та дітях. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО.

  Ветеран 30-ї механізованої бригади Сергій Храпко втратив на Світлодарській дузі ліві руку й ногу. Лікарі не давали йому жодних прогнозів, а він пережив близько 20 операцій, навчився віджиматися й присідати, став на протез і на власному прикладі довів, що кохання й жага до життя здатні робити фактично неможливе. 

  У знімальному павільйоні непорушно сидить надзвичайно вродлива жінка. У неї великі сіро-зелені очі й темне волосся по плечі. Жінка щиро усміхається і одночасно ніяковіє від журналістів та камер.

  «Я – Наталя, дружина Сергія Храпка. Дуже приємно», – вітається красуня.

  Вона мимоволі примружує очі й пильнує за чоловіком. Ненав’язливо, ніжно і дбайливо – наче це й не турбота, не клопіт, а її природній стан і потреба – бути поруч і йти пліч-о-пліч.

  16 травня 2015 року життя цієї напрочуд милої жінки поділилося на «до» та «після»: у цей день Сергій потрапив під страшний обстріл на передовій, його евакуювали до Харкова, але гарантій на життя ніхто не давав.

  «Коли я приїхала у шпиталь, чоловік був у реанімації. Без свідомості, у важкому стані. Лікарі розводили руками і радили мені триматися», – розповідає Наталя.

  Боротьба за життя в родині Храпків – це приклад надлюдської мужності та цілющої сили любові. За півтора роки Сергій пережив близько 20 операцій, втратив ліві ногу і руку, мав декілька реампутацій, а ще – десятки уламків від ворожої міни у тілі.

  «Обидві ампутації у Сергія високі. Руки́ має сантиметрів п'ять, а ноги нема зовсім – його протез кріпиться спеціальним поясом до живота. Проте після поранення у нашому житті майже нічого не змінилося – чоловік допомагає мені з хатніми справами, багато уваги приділяє дітям. Я щаслива й кохана, поруч зі мною родина – а що ще треба для повного щастя?» – підсумовує Наталя.

  Спираючись на металеву ногу, Сергій Храпко підходить до невеликого дивана у знімальному павільйоні, обережно сідає поруч із дружиною і вже сам розповідає свою неймовірну історію боротьби за життя.

  «Мені повних 39 років. Я – киянин. В АТО призвали взимку 2015 року – це була четверта хвиля мобілізації. Мене розподілили до 30-ї механізованої бригади, я обійняв посаду оператора-наводчика БМП-2.

  До війни займався продажем шкільних та дитячих меблів. На мене, до речі, й досі чекають на роботі, але я вагаюся: не хочу нікого підводити чи дезорієнтувати, адже після поранення на більшість колись звичних речей я витрачаю значно більше часу. Крім цього, зараз я серйозно розмірковую над відкриттям невеликої власної справи.

  Добре пам’ятаю день, коли дивом залишився живий. Це було 16 травня 2015 року. Ми стояли в селищі Луганському, що на сумнозвісній Світлодарській дузі. Ворог гатив крупнокаліберними мінами. Тоді був поранений наш вогнеметник: я саме збирався надати йому допомогу, аж раз - страшний ривок, і 120-міліметрова міна вибухнула поруч із нами. Вогнеметник, на жаль, отримав повторне поранення й загинув на місці. А я став важким 300-м (пораненим. – Ред.).

  У мене на той момент була повністю зібрана індивідуальна аптечка. Після вибуху я ще був при свідомості і одразу почав говорити хлопцям, де лежать ножиці й джгути, як їх треба накладати. Далі все було, як у тумані: мене кудись несуть, потім я ніби в Артемівську, згодом відкриваю очі, а мені кажуть, що я у Центральному військовому шпиталі в Києві.

  З’ясувалося, що з «нуля» (передова АТО, сіра зона, яка повноцінно не контролюється жодною зі сторін. – Ред.) мене доправили в реанімацію харківського шпиталю, де я жодного разу не приходив до тями.

  Що не матиму більше лівої руки, я знав практично одразу. А от із ногою було значно складніше – уже в Києві лікарі сказали, що є великий ризик сепсису, тому: «Або нога – або життя». Пам’ятаю, як дружина намагалася мені пояснити, що відбувається – мабуть, за порадою лікарів Наталя жартувала, що нижню кінцівку взяли на ремонт і скоро мають повернути.

  Кохана ніколи не нарікала. Вона мужньо прийняла мене новим. Ми намагаємося бути поруч і розуміємо одне одного з півслова. Взагалі родина у реабілітації та поверненні до життя – це чи не найголовніше. Останню операцію мені зробили у грудні 2016 року, я рік не протезувався, бо мав виведену стому (зовнішній канал порожнистого органа, сформований хірургічним шляхом. – Ред.), тому спеціальні пояси від протеза не могли кріпитися на живіт. Мій шлях до найпростішого стояння на протезі був по-справжньому тернистим – без підтримки родини я б його не здолав. Ми виховуємо з дружиною двох дітей: 8-річного Єгора і 3-річну Катрусю. Коли я отримав поранення, донька була ще зовсім маленька, а от син вже міг ставити запитання – цікавився, наприклад, якою буде моя нова рука. Від дітей я не приховую, що був поранений на війні – без подробиць кажу про обстріл та «бомбу». Певен, вони підростуть і зрозуміють, що не тільки тато, а й тисячі інших українських чоловіків боролися за їхнє світле і мирне майбутнє».