Миротворець - той, хто творить мир посеред війни

"Блаженні миротворці, бо вони будуть наречені синами Божими" – сказано в Святому Письмі. А ще коли миротворцями виступають діючі священники, коли вони лишають сім'ї і їдуть за край світу, аби примирити людей одне з одним і з Богом – це дорогого варте!

Капітан Петро Паєвський говорить, що ніколи не думав ставати капеланом. Взагалі з військом справ не мав аж до того часу, як йому, успішному священнику одного з численних уманських храмів, сину високого чиновника, запропонували поїхати в Косово в якості полкового священника. 

"На той час капеланство в українському війську лише народжувалось, мало хто знав, що з ним робити. Я теж не знав, – розповідає Петро Петрович. – Першим ділом, як годиться, облаштуав капличку: вона вже була там, я лиш дооформив. Розвішав привезені з дому ікони, лампадки, поклав молитовники і став чекати. За день до каплички зазирнули пару солдатів та й усе. Гріх скаржитись: на службу люди приходили, хоч і небагато. Свічки ставили. Молилися стиха. Але ні до сповіді, ні за порадою не зверталися. Так наче храм був сам по собі, а я – так, щось на кшталт ключника: відкрив двері, закрив двері... А я ж бачив, що у бійців душа болить, і виговоритись хочеться, і запитати... Та скільки не намагався завести розмову – відвертості не було, наче стіна між нами. Бійці кудись ходили, щось робили; поверталися засмучені або стурбовані, іноді раділи, частіше виглядали заклопотаними. У них було своє життя, до якого мене не допускали. Казали: "Ви свята людина, вам не треба то знати".

Десь за кілька тижнів мені вже так набридло сидіти самому, що я попросився з хлопцями на виїзд. Бійці здивовано перезирнулися, сказали, що запитають командира. Командир довго бесідував зі мною, наче не я його, а він мене сповідав: чого я хочу поїхати, навіщо, що очікую там побачити... Нарешті дозволив. Ми повантажились на УАЗик і помчали на перше в моєму житті патрулювання!

Сказати по правді, нічого такого в той день не сталося. Просто їздили, пильнували, щоб не було провокацій та проявів агресії. І наступного дня так само. І знов... Серби з албанцями не миряться, налаштовані одне до одного вороже – але наша присутність не давала їм можливості для якихось взаємних ескапад. Тоді й прийшло розуміння, хто такі насправді миротворці, і в чому їх головна функція: не стріляти, а припиняти стрільбу; не підтримувати одну із сторін, а зупиняти ворожнечу.

Та найголовніше – після першого ж мого виїзду на патрулювання хлопці почали відкриватися. Потягнулися до мене, почали розповідати про себе, дружин і дітей; про те, що привело їх сюди і тримає на чужині. Нічого несподіваного: в миротворчих силах служать такі самі люди, що й "на гражданці", їх хвилюють абсолютно ті самі проблеми, що й усіх.

Мабуть, я ще ніколи так не молився і не читав так багато Святого Письма, як в ці півроку! Бійці чекали поради і розради – а я не хотів "умнічати", бо скільки у мене того досвіду? Питав поради у Бога і відповідав людям те, що Господь відкривав мені.

Згодом і цивільні почали навідуватись, і бійці миротворчого контингенту з інших країн. Особливо після того, як ми здійснили кілька екскурсій по храмам: і серби, і албанці дуже набожні, країна всіяна великою кількістю старовинних храмів з багатющою історією. Так само старався не від себе говорити, а роз'яснювати їм Божий погляд на їх проблеми: що про це говорить Писання, як ці ж питання розв'язував Ісус... Зрештою, мене там стали вважати якщо не святим, то людиною Божою точно.

Повернувся з Косово в ході ротації саме напередодні війни. Довго не всидів дома: моя країна потребувала зцілення, бійці і цивільні були змучені пекучими нерозв'язними питаннями, що ставила перед ними війна. Чи можна брати в руки зброю, якщо захищаєш своїх? Хто захистить твою сім'ю, якщо ти будеш тільки молитися і не діяти? Як розуміти тексти: "Всяка влада від Бога" і "Коріться вищим властям" – то що, Януковича не можна було чіпати? Сказано: "Не протився злому, і хто хоче забрати у тебе сорочку, віддай йому і спіднє" – це що ж виходить, нападникам опиратися не можна і Крим з Донбасом треба віддати окупантам???

Питання, питання... Доводилось нагадувати, як мужі Божі відважно ставали на захист свого життя і своїх близьких. Як Господь прямо сказав: "Протистаньте дияволу – і втече від вас". Що Той же Господь, який казав: "тому, хто вдарив тебе по лівій щоці, підстав і праву" – Той самий сказав: "Хто про своїх, а особливо про домашніх, не піклується, той відрікся від віри і гірший невірного". І ще: "Немає більшої любові, як віддасть хто душу свою за друзів своїх", – вірш, який ми зараз завжди читаємо на похоронах Героїв, і який сказаний Самим Господом Ісусом Христом, що віддав Себе за нас! І ще: "Рятуй взятих на смерть, і хіба відмовишся від приречених на вбивство?" Найбільший гріх – то байдужість до людських страждань; а де найбільше страждають люди, як не на війні?

Багато розповідав. Ще більше показував власним прикладом. Бо що б ти не говорив, один твій негідний поступок моментально вщент зруйнує все, що ти будував роками. Саме тут, на фронті, де нерви оголені до межі і де ти можеш прикидатися лиш до першого обстрілу – ти маєш бути кришталево чистим перед людьми і Богом. Не скажу, що це мені завжди вдавалося: іноді стомлювався, зривався на крик, доводилось і фізично зупиняти розпалених взаємною ненавистю людей – але я старався.

Вирішував і побутові питання, надавав допомогу в оформленні документів та багато іншого. Посада моя називалася "заступник командира дивізіону з морально-психологічного забезпеченні": по старому – замполіт, а по-справжньому – капелан. Бо священники колишніми не бувають, ви ж розумієте. Неможливо сховати вогонь під сорочкою, навіть під каммуфляжем. Мабуть, найбільшою винагородою для мене є те, що мої фронтові побратими, і "косівські", і "донбасівські", завжди радо вітаються зі мною, дякують, питають поради і благословіння.

З кумедного – якось на Пасху, коли ми об'їжджали підрозділи з Пасхальним благословінням і службою, один боєць стиха запитав у друзів, що допомагали мені: "Скажіть, а якого патріархату ваш замполіт?" Довго сміялися з того. Іншим разом на одному з блокпостів вартові довго прискіпливо оглядали мене і мою машину; не знайшовши нічого – доскіпалися: "Чого у вас патрони в воєннік не записані?" Тоді навіть командир бригади за мене заступився, нагримав на них: не чіпайте, мовляв, людину Божу!

Ще був випадок – під час найбільших і найкривавіших боїв січня-лютого 2017 року під Авдіївкою в поданнях на нагородження і рапортах про загибель виникла якась плутанина. Я заходжу в стройову – а мій боєць кидається до мене ледь не зі слізьми:

- Петро Петровичу, а чого вони кажуть, що я загинув???

- Як загинув? Та ось же ти!

- А вони кажуть – в документах написано, що я загинув...

- Та що за їрунда? Ану, дай мені ті документи!

Я аж розсердився. Схопив документи, гортаю… Справді, хтось, надрукувавши, переплутав сторінки і другу сторінку не туди підколов, вставив від іншого рапорту. Але третя – вже нормальна, все як слід. Я так і сказав хлопцеві:

- Та не переймайся ти так, он на третій сторінці ти знову воскресаєш!

Хлопець глянув на мене з вдячністю і захватом, як на не знаю кого, і каже:

- Петровичу... Дякую вам!!!! Я знав, що ви свята людина, но щоб аж настільки...

Звісно, реготали всі. І досі згадуємо ту пригоду, як зустрінемось.

Що я вам скажу? Найцінніше для людини – то життя. Своє чи чуже, неважливо. Рятуйте життя, несіть людям мир, говоріть їм правду – і матимете подяку від людей і похвалу від Бога. Миротворці справді є блаженними, це справедливо сказано, – між народами ти тримаєш мир чи між людьми. Але мир без справедливості неможливий. Тому і сказано: "Милість і істина стрінуться, правда і мир поцілуються; правда з землі виростає, істина з небес визирає. Господь дасть добро, і земля наша дасть плід свій…», а результатом буде – перемога добра. Але над кожним плодом попрацювати треба, картопля і та сама не росте: сапати від бур’янів треба, жуків труїти, поливати, удобрювати. Оце і є робота миротворця: творити мир і берегти життя.