Мати легендарного танкиста Абрамовича розповіла про життя після загибелі сина

Вона тричі була на місці бою, обходила вздовж і впоперек те поле, де пролилася кров її сина-танкіста

Мама, попри свою жіночу тендітність, здатна витерпіти надлюдські муки, вирушити в саме пекло заради порятунку та захисту своєї дитини.

— Мій син зник… — простягаючи озброєним молодикам на блокпості паспорт, промовила згорьована мати.

— Ось мати «укропа»! — направив бойовик ствол автомата на беззахисну жінку.

— А якби тут стояла твоя мати? — пройняла поглядом обох. Один опустив очі:

— Та йдіть уже!

Щоб знайти свого єдиного сина, ця жінка вирушила на Донбас та об’їздила 33 населені пункти, у яких відбувалися бої, досліджувала кожен клаптик землі, де вибухнув його танк, побувала в десятках лікарень і моргів та розклеїла на окупованій території більше як тисячу фотокарток сина. Усе, аби не втратити навіть найменшого шансу на його порятунок.

Син Світлани Вікторівни – командир танкового взводу старший лейтенант ЗСУ – загинув 12 серпня 2014 року на Донеччині. Прикривав відступ товаришів, його танк залишився сам, вступивши у бій з російським агресором. Тривалий час командира та його екіпаж вважали такими, що зникли безвісти.

Кожен день, кожну хвилинку життя Артемка мати пам’ятає з першого його подиху до дня, коли вони побачилися востаннє перед його відрядженням у район АТО.

Коли син народився, їй здалося, що вона стала найщасливішою у світі. Жінка й досі на свята пече його улюблені пиріжки…

Однак доля випробовувала її від самого народження сина. Коли Артемкові виповнилося чотири місяці, він потрапив у реанімацію. Довгі тижні батьки чули непевні діагнози, змінювали лікарів, але скрізь лунав один вирок: «Ваш син помре, готуйтеся!»

Але мама таки видерла його з обіймів смерті, він не просто вижив, а й, попри невтішні прогнози, ріс напрочуд добре й навіть мріяв стати військовим, як його обидва дідусі. Але до здійснення цієї мрії також довелося важко йти. Вони витримали довгі роки лікування, пів року домашнього навчання, і виборсалися. Її Артем вступив у Львівську академію сухопутних військ.

— Коли я їздила на присягу, мене так переповнювали емоції, що я заливалася слізьми… А потім тисячу разів себе запитувала: якби Артем не пішов тоді вчитися, то чи був би він тепер живий? Але я впевнена, що син пішов би тоді добровольцем. Бо він завжди був борцем за правду, — каже Світлана Вікторівна.

Після закінчення академії 2011 року Артем став командиром танкового взводу. Його підлеглі були різного віку, але любили й поважали свого командира, адже він був талановитим техніком і відмінним керівником. У своїх танках завжди копирсався сам, ще й хлопцям допомагав. Та за кілька років на серці матері знову стало неспокійно…

— Ми приїхали на КПП, Артем із дружиною почали вітати мене з минулим днем народження – подарували чайника й цукорницю. Я розплакалася: «Чого тепер, хіба більше часу не буде?» Син відповів: «А хто знає, мамо, коли він ще буде той час?» Тоді земля зникла з-під моїх ніг, але я намагалася триматися, — розповідає Світлана Вікторівна. — Через постійні переживання почалися проблеми з очима. У травні Тьома приїжджав у відпустку… востаннє. Глянув на мене й сказав: «Мамо, ти якась зовсім інша». Тоді він вирішив і всім рідним наказав, щоб про його службу мені не розповідали. Хоча знав, що скоро поїде в район АТО. Той день, 24 травня, я не забуду ніколи. Коли ми його проводжали, я дуже довго бігла за маршруткою, у якій він їхав…

Мати пам’ятає всі події шестирічної давнини, наче це було вчора. Дослідила вона й кожен крок свого сина перед його загибеллю.

— Я купила величезну карту України – на ній тепер у мене все записано й відзначено. Пошуковики з «Чорного тюльпана» розповіли мені, як загинув Артем. Збираючи тіла, вони поспілкувалися з очевидцями тих подій. З’ясувалося, що два танки, один з них Артема, маневруючи по полю, прикривали підрозділ, який відступав. Зуміли підбити один танк противника. Але потім у другого нашого танка заклинило ствол. Артем наказав їм відступити. Тому танк Артема залишився сам, і на нього вискочив російський Т-72.

Героїчний бій лейтенанта Абрамовича з російськими танками докладно описано в статті історика Ярослава Тинченка.

Артем завжди сам телефонував. Тепер мати розуміє чому: аби вона не почула жодного пострілу, бо дуже любив і беріг її. Свого останнього дня встиг подзвонити дружині, татові, а мамі сказав, що набере ввечері. Проте того дня він так і не зателефонував.

— Серце розривалося, не було спокою. Мені дівчата давали заспокійливе. Моя співробітниця витягнула мене надвір. Іду вулицею й реву. Раптом дзвінок від Тьоминої хрещеної мами. Вона запитала, чи я на роботі, а я плачу й кажу: «Олено, Артем не дзвонить, ти хрещена мати, молися!» Та коли підняла очі, то побачила її в колі моїх рідних і друзів. Батько Артема каже: «Свєто, немає більше нашого хлопця!» Далі я не пам’ятаю…

Потім для родини настав іще гірший час — невідомість. Артемового тіла ніде не було, з’явилася