Не страшно загинути. Страшно що не знайдуть: Василь - воїн 30-ї бригади

Не страшно загинути. Страшно що не знайдуть

Це - 40-ка річний Василь з Умані. До війни був начальником виробництва цеху на підприємстві з виготовлення пластмасових будівельних кріплень.

Мужній боєць на війні не вперше. В 2014 році під час першої хвилі мобілізації потрапив до 72 бригади. Про власну мотивацію каже так: «Не хотів щоб ці пройдисвіти прийшли до нас додому, перетнули кордони Донбасу. Якщо б ми тоді не стояли на сторожі адмінкордонів, то вони б підібралися впритул до наших домівок в яких наші дружини та малеча».

Про події першої мобілізації згадує неохоче. Пам‘ятає воїн і першу зустріч з 30-ою бригадою:

- Коли розпочалися бойові дії поблизу селища Степанівка, моя бригада, в якій я служив, вже повернулася додому, а наш екіпаж прикомандивували до 30 ОМБр. Тоді, на початку серпня, українським військам вдалося вибити проросійські формування зі стратегічної височини Савур-Могила та сусіднього села Степанівка.

Найбільше військовому запам’яталися підпалені зрадниками України поля пшениці які могли б нагодувати всю країну та артобстріл блокпосту поблизу населеного пункту Нікіфорово. Цим спогадом він і поділився.

- Мій підрозділ з‘єднався з блокпостом яким керував легендарний старший лейтенант Артем Абрамович. Сам блокпост знаходився на кладовищі. Почався обстріл «Градами» і я впав в першу «яму» на цвинтарі. Лежу. Дивлюся на небо, поряд хрести. Думаю, аби не присипало. Найстрашніше це відсутність зв’язку. Не страшно загинути. Страшно що не знайдуть,- з посмішкою на вустах розповідає чоловік.

Вдома на Василя чекає дружина та двоє дітей. Він каже: «В нас нема іншого шляху як перемога».