До Дня пам’яті жертв голодоморів. «Голодомор не зламав»

До Дня пам’яті жертв голодоморів представляємо вашій увазі добірку матеріалів, підготовлених Українським інститутом національної пам’яті «Голодомор не зламав».

«Україну можемо втратити!» — писав переляканий Сталін влітку 1932 року. Він боявся втратити Україну як ресурс, без якого побудова могутньої індустріальної імперії, здатної завоювати світ, залишалася б тільки мрією.

Щоб не втратити, він вирішив стратити Україну. Стратити як уособлення всього, що ненавидів диктатор — свободи, самодостатності, культурної унікальності.

Попри інформаційну блокаду, яка приховувала злочин, — це була публічна страта.

Про неї знали приречені на загибель, знали в межах Сталінової імперії, переповідаючи пошепки жахливі подробиці. Про неї керівництву своїх держав доповідали закордонні розвідники та дипломати, писали відважні журналісти у світових медіа.

Вбивство цілого народу без війни у мирний час мало залякати інших, засвідчити всемогутність і безкарність «вождя народів».

Голод обраний як зброя геноциду дав Сталіну можливість не лише забрати життя у мільйонів українців, але вбити тих із них, хто пережили масове вбивство.

Вбити їх як українців: ті, хто вижили, добровільно позбавлялися власної мови, культури, традицій, переплавлювалися у безликий «совєтський народ».

Вбити їх як людей: перетворити в істот, позбавлених почуття гідності, понизити до рівня тваринного існування, а згодом вмонтувати в якості гвинтиків у тоталітарну машину.

Тому результатом Голодомору стали не лише мільйони вбитих та опустілі українські домівки, але й спустошені душі тих, хто пережив 1933-й.

Люди боялися згадувати жахи, свідками яких стали. Боялися не лише тому, що очікувало покарання. Їм боляче було пригадувати себе інших, тих, якими вони були до 1932-го. Боляче було гадати, якими б вони стали, якби не Голодомор, що назавжди поламав їхні життя, позбавив можливості бути собою.

Але геноцид зламав не усіх. Серед тих, хто вижили фізично, були й такі, хто не дав знищити себе духовно.

Попри те, що вони, як й інші, бачили жахіття голодної смерті рідних та близьких, самі заглядали їй у вічі, відчували, як впевнено тваринне єство може наповнювати людську істоту. Голодомор не зламав їх, не змусив зрадити своє індивідуальне та національне «я».

Згодом вони зуміли реалізувати себе, попри травму пережитого у 1932-1933-му, і всупереч несприятливим обставинам радянської дійсності наступних років. Вони стали художниками, письменниками, досягли успіхів у науці й техніці.

Вони не забували про Голодомор, але ця пам'ять не стримувала їх розвиток, а робила  сильнішими.

Ці чоловіки та жінки знали, що  живуть не лише за себе, але й за мільйони інших, вбитих фізично чи духовно.

Знали, що несуть у собі унікальну культуру, яку мають врятувати, щоб зберегти різноманітність світу.

Завдяки їм Сталін програв — Голодомор не зламав України.

Після десятиліть нищення вона звелася на ноги і в 1991-му поставила крапку в історії створеної ним імперії. І нині Україна впевнено зупиняє спроби відродити цю імперію. Впевнено захищає рубежі свободи — свободи власної, свободи Європи.

Бо ми народ, який не зламали геноцидом.

Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті

Листопад 2016, Київ

                                                                                      Персоналії

Ауска Нонна (1923 – 2013), письменниця, лікарка. Народилася в родині відомого вченого, професора Харківського університету Олександра Федоровського. Голодомор пережила дитиною у Харкові. Після війни опинилася на Заході,  жила в Німеччині, Чехословаччині, Італії, США. Працювала лікарем. Про пережите у дитинстві Нонна Ауска написала оповідання «Голодоморня».

Барка Василь (1908 – 2003), письменник, перекладач. Родом із Полтавщини, вчителював на Кубані. Там у 1932-1933 роках 24-річний Барка перебував на межі голодної смерті. Голодомор описав у романі «Жовтий князь» — основою для сюжету стала реальна історія однієї української  родини. За версією “Ле Монд” 1967 р., “Жовтий князь” — «найкращий твір у повоєнній Європі на одну з найважчих тем».

Білокур Катерина (1900 – 1961), видатна художниця. Пережила Голодомор у рідному селі на Пирятинщині. У 1946-1947 роках родина Білокур знову голодувала. Під впливом побаченого Катерина пише картину “Цар-Колос”. Пабло Пікассо під враженням її творчості сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!».

Білоус Дмитро  (1920 – 2004), поет. Народився в селі Курмани на Сумщині одним з одинадцяти дітей у селянській сім’ї. У 1933 році Курмани були занесені на «чорну дошку». Дмитро врятувався завдяки братові, який забрав його у Харківську трудову колонію Антона Макаренка. Студентом Харківського університету пішов на фронт, був поранений. Після війни став відомим поетом. Найвідоміша його збірка — «Диво калинове», за яку отримав Шевченківську премію.

Гончар Олесь  (1918 – 1995), письменник, літературний критик, громадський діяч. Народився в селі Ломівка (нині – у межах міста Дніпра). Підлітком завдяки бабусі таки пережив Голодомор. Став відомим письменником. Його повість про Голодомор «Стокозове поле» (1936) не друкували, а згодом «виправили» до невпізнання. Переживання трагедії 1932-1933 років письменник вилив на сторінках власного щоденника.

Дімаров Анатолій (1922 – 2014), прозаїк. Народився на хуторі Гараськи на Полтавщині у заможній родині місцевого вчителя. Їх розкуркулили, батьки змушені були розлучитися. Щоб вберегти дітей від репресій, мати змінила їм прізвище. Анатолій був одним із перших письменників у підрадянській Україні, хто почав писати про колективізацію, розкуркулення, Голодомор. За роман «Біль і гнів» удостоєний Шевченківської премії. Справжнє прізвище Гарасюта назвав тільки після відновлення незалежності України.

Заливаха Опанас (1925 – 2007), живописець, дисидент. Народився в селі Гусинка на Харківщині. У 1933 році його сім’я, рятуючись від голоду, зуміла втекти на Далекий Схід до родичів. Уже дорослим митець знову віднайшов українську культуру, створив кілька картин про Голодомор.

Лук’яненко Левко (1927 р.н.) – відомий громадсько-політичний діяч, дисидент, політв’язень. Народився в селі Хрипівка на Чернігівщині. Від голодної смерті навесні 1933-го врятувався завдяки батькові, який приховав трохи картоплі. У 1960-1980 роках один із лідерів національно-демократичного руху, за що відбув у тюрмах і таборах 25 років і ще 5 на засланні. Співавтор найважливіших державних документів – «Декларації про державний суверенітет України» й “Акту проголошення незалежності України”. Голова асоціації дослідників голодоморів в Україні, першої української громадської організації, яка збирала свідчення очевидців і повертала пам’ять про геноцид 1932-1933 років.

Мірошниченко Євгенія (1931 – 2009), видатна оперна співачка, народна артистка України та СРСР. Народилася на Харківщині. Маленькою дівчинкою вижила під час Голодомору, тому що батько працював  механізатором на місцевій  МТС. Протягом 40 років була примадонною Національної опери у Києві. Виступала на сценах країн Європи, Близького Сходу, Канади, США, Японії, Китаю.

Руденко Микола  (1920 – 2004), поет, філософ, правозахисник. Народився в селі Юр'ївка на Луганщині. Батько загинув у шахті, а вже під час Голодомору продуктовий пайок за загиблого шахтаря врятував цілу сім’ю. Після війни завдяки поетичному таланту став одним із офіційних поетів. Незважаючи на загрозу втрати регалій, приєднався до визвольного руху. За дисидентську діяльність отримав вирок 7 років таборів та 5 років заслання. Голодомор описав у поемі «Хрест», поезіях і споминах.

Сакевич-Даллас Євгенія (1925 – 2014), відома модель, громадська діячка. Народилася на хуторі Кам’яна Балка на Миколаївщині. Її батьків – заможних селян  – репресували та вислали до Сибіру в 1931 р. Євгенію виховували старші брати, деякий час перебувала в сиротинці. Після війни жила в Європі та США, зробила кар’єру фотомоделі. Своє життя описала у книзі «…Не вмирає душа наша: доля сироти з українського Голодомору».

Світличний Іван (1929 – 1992), літературознавець, перекладач, дисидент. Світличні жили в селі Половинкине на Луганщині. Для порятунку сім’ї мати подалася на заробітки на Донбас. Закінчивши з відзнакою Харківський університет, Іван Світличний працював в наукових інститутах і видавництвах, став одним із найвідоміших молодих нонконформістських критиків. За участь у визвольному русі його жорстоко переслідували. Однак ані Голодомор, ані роки в таборах суворого режиму не зламали Івана Світличного. За свідченнями сучасників, «у суспільстві Іван посідав таке місце, що наводило на думку про світильник — євангельський образ покликаного бути «світлом для світу».

Сікорський Михайло (1923 – 2011), історик, краєзнавець, творець Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Народився у Чигирині, залишився сиротою. Після закінчення історичного факультету Київського університету очолив краєзнавчий музей у Переяславі-Хмельницькому. Створив Музей хліба, окремий розділ якого присвячений Голодомору.

Тихий Олекса (1927 – 1984), філософ, філолог, правозахисник, політв'язень. Народився на хуторі Їжевка на Донбасі, дитиною пережив Голодомор. Закінчивши філософський факультет Московського університету, учителював у школах Запорізької та Донецької областей. За критику радянської влади, протести проти окупації Угорщини, вимоги припинення русифікації тричі був арештований, помер в ув’язненні. Співзасновник Української гельсінської групи, чільний захисник української мови, доводив, що Голодомор був геноцидом українського народу.

Хандрос Борис (1923 – 2006), кінодраматург, журналіст, письменник. Голодомор пережив у Бердичеві завдяки «делікатесам» матері – «млинцям» з макухи, затирухи, заправленим кропивою. Пережите відтворив у декількох документальних фільмах, упорядкував збірку «Смертні листи» із сотнями листів українських селян до партійного керівництва. Його сценарії, книги, інтерв’ю пробивали дорогу пам’яті про Голодомор.