Три роки тому в зоні АТО загинув офіцер 30-ї бригади Микитюк Микола Петрович

"Він був надзвичайно допитливим курсантом, який дійсно прагнув опанувати обраний фах. Уважний на заняттях, він легко засвоював нову інформацію. І практичні заняття давалися легко. В полі діяв впевнено, вірно приймав рішення за обстановкою, що склалася. Він ніколи не конфліктував з товаришами, мав дружні та рівні стосунки з усіма одногрупниками. Тому й поважали Миколу не лише курсанти, але й викладачі, офіцери".

Так про курсанта Микитюка Миколу Петровича відкликаються викладачі та командування Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

21 червня 2014 року він закінчив даний навчальний заклад, а вже 23-го – прийняв під командування 3 механізований взвод 8 роти 30 окремої механізованої бригади. І рівно через місяць зовсім молодий хлопчина вів свій підрозділ в бій. Жодного разу за все гаряче літо він не відступив від своїх правильних чоловічих принців, пройшов найгарячіші точки «Рейду». Він був першим, хто з особового складу 3 БТГр зайшов до н.п. Степанівка, а під час зачистки крайніх вулиць особисто знищив бойовиків НЗФ, які намагалися заподіяти шкоду особовому складу нашого підрозділу. Командир взводу не злякався та не завагався в потрібний момент, проявивши характер справжнього чоловіка. Щодня та щоночі тони снарядів, випущених з території Росії, «переорювали» українську землю, знищували українські села та забирали життя українських воїнів. Бойові машини недруга вже нишпорили по території України і їх чисельність зростала щогодини. З метою виведення де-яких українських підрозділів з оточення, взвод Микитюка отримав наказ тримати рубіж поблизу Маринівки та, навіть, встановили частину понтонного мосту. «Зарилися як кроти» - розповідав він. Проте, після чергового обстрілу залповою та реактивною артилерією частина військових залишила свої позиції. Молодий командир прийняв рішення із залишками взводу виконати поставлене завдання та приєднатися до 1 батальйону, який на той момент вів бої в Міусинську та його околицях. З того часу він очолив взвод в даному підрозділі, в складі якого неодноразово вів бої в Червоній Поляні, Маломиколаївці, Лутугино, Щастя.

У жовтні отримав свою першу відпустку. Тоді ж відвідав школу, де всі любили та поважали Колю за його доброту поєднану з неабиякою мужністю, сором’язливість за якою стояла харизматична та розумна особистість. «Я ОФІЦЕР І МАЮ БУТИ ТАМ, ДЕ МОЇ ХЛОПЦІ ВОЮЮТЬ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ. ЦЕ НЕ АТО, А ВІЙНА УКРАЇНИ ПРОТИ АГРЕСОРА – РОСІЇ!» - відповів хлопчина, коли йому запропонували служити на мирній території.

Фото 30 окрема Новоград-Волинська Рівненська механізована бригада.

У зв’язку зі складною ситуацією на Донецькому напрямку Миколин підрозділ відправляють для підтримки підрозділів в район н.п. Піски, звідки за задумом керівництва ударна група повинна була входити в ДАП. Проте, через загрозу прориву російських військ на Артемівському напрямку, командування 30 ОМБр отримує наказ здійснити марш в заданому напрямку. Перепочивши кілька годин поблизу Бахмута, зведений підрозділ 1 роти та танкового взводу вирушили в напрямку Дебальцеве, де під шквальним вогнем російської артилерії посилили позиції 128 бригади в районі н.п. Фащівка, опорний пункт «Балу».

Одразу ж по приїзду командир взводу оцінив обстановку та якісно організував оборону на даному напрямку. Тими днями було важко всім. Ніби острівки на карті з’являлись оточені ворогом населені пункти. Невеличке, але важливе залізничною станцією селище Рідкодуб було одним з них. Провізії та боєприпасів не вистачало бійцям 128 бригади, тому лейтенант Микитюк неодноразово залучався до доставки боєприпасів на позицію та евакуації поранених, адже обстріли були настільки щільними що не кожен міг зважитися на подібні вчинки. З 4 на 5 лютого вночі разом з механіком-водієм солдатом Черевко він тричі проривався в селище та вивозив поранених, те саме двічі робив зранку. Кілька разів його машина потрапляла під масований обстріл противника, проте це не зупиняло його допомагати іншим.

«МИ З БАТЬКОМ З МАЛЕЧКУ ПРИВЧАЛИ КОЛЮ РОБИТИ ДОБРО ТА ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ, - КАЖЕ МАМА МИКИТЮК ГАЛИНА ПАВЛІВНА, - І ЗАВЖДИ НАГОЛОШУВАЛИ НА ТОМУ, ЩО СОЛДАТ ПОТРІБНО ПОВАЖАТИ, А НЕ ЯК ПОКАЗУВАЛИ У ФІЛЬМАХ, ЧИ ЯК ЗАЗВИЧАЙ ЦЕ БУЛО В АРМІЇ»

На «Балу» були офіцері різних рангів, втім в найгарячіші години бою обороною керував саме наш лейтенант. Вдень велися такі відчайдушні бої, що навіть перекусити не було змоги, а туалетом був порожній цинк в окопі. Орки лізли по кілька разів на день, так як і вночі, техніка не витримувала постійного навантаження, виходила з ладу. Проте навчання в академії не пройшли марно для курсанта Микитюка і за лічені хвилини Микола Петрович визначав причину несправності озброєння БМП-2, які призводили до затримок при стрільбі. Тому неодноразово і вночі, і під обстрілами ремонтував гармати бойових машин як свого підрозділу, так і підрозділу 128 бригади.

Фото 30 окрема Новоград-Волинська Рівненська механізована бригада.

6 лютого лейтенант Микитюк з своїм зведеним підрозділом відбили чергову атаку противника, одразу ж після відбиття ворога слідував масований мінометний обстріл. Потім знову ворожий наступ за підтримки танків Т-72, і знову ВОП вистояв. Після невдалої спроби ворогом захопити вдруге «опорнік» знову була задіяна ворожа артилерія. Командир взводу завжди турбувався та переживав за підлеглих, тому спостерігачем вкотре був сам. Снаряд впав прямо біля укриття хлопців, по радіостанції наш командир запитав ситуацію. «Всі живі!» - відповіли там. Наступний снаряд розірвався поряд з командиром. По радіостанції прозвучало: «Лейтенант загинув».
«Без нього на посту стало страшніше та пусто, почували себе вже на так впевнено…» - зізналися пізніше його старші бойові побратими.
Восени 2015-го перед виїздом з відпустки Микола Петрович освідчився своїй дівчині, з якою зустрічався три роки, та запропонував стати його дружиною. Навесні вони мали повінчатися. Молода дівчина і досі не забуває та часто навідує Галину Павлівну та Петра Михтоновича.

"КОЛЯ В НАС БУВ ЄДИНИМ СИНОМ, В НАС НІКОГО НЕ ЛИШИЛОСЬ, НАВІТЬ ВНУКІВ. - З невимовним сумом каже ні жива-ні мертва жінка. - ЦЕ ДУЖЕ СТРАШНО. АЛЕ ЩЕ СТРАШНІШЕ, КОЛИ МАЄШ ВНУКІВ, ЯКИХ ЩЕ ОСЬ НЕДАВНО КОЛИХАЛА В РУКАХ, А ВОНИ ЦУРАЮТЬСЯ ТЕБЕ ЯК ВОГНЮ, А ДРУЖИНА СИНА ВЗАГАЛІ ТЕБЕ ЗАБУВАЄ. ОСЬ ЩО НАЙСТРАШНІШЕ, ЦЕ НАДТО ЖОРСТОКО ПО ВІДНОШЕННЮ ДО ЛЮДЕЙ, ЯКІ НАРОДИЛИ ТА ВИРОСТИЛИ ЇЙ ЧОЛОВІКА, А ЇЇ ДІТЯМ - БАТЬКА. НЕ ДОБИВАЙТЕ ВБИТИХ ГОРЕМ БАТЬКІВ, ДЛЯ НИХ ЖИТТЄВО НЕОБХІДНО БАЧИТИ ОЧІ СВОЇХ СИНІВ У ВНУКАХ, АДЖЕ ЦЕ ЄДИНЕ, ЩО ТРИМАЄ ЇХ НА ЦЬОМУ СВІТІ… ЗЖАЛЬТЕСЯ НАД НИМИ!" - кричала душа матері.

Микитюк Микола Петрович поєднав у собі гідність та честь українського воїна, сміливість справжнього чоловіка та добре серце звичайної людини.

Указом Президента України №270/2015 від 15 травня 2015 року «За мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступені (посмертно).

Цього дня під час захисту територіальної цілінсності України в ході запеклих бої на Дебальцівському напрямку загинули наші побратими:
солдат НОВАК Ігор Володимирович
молодший сержант НИЩИК Руслан Петрович
старший солдат БУСЛАЄВ Олексій Георгійович

ПАМ’ЯТЬ ПРО ВСІХ, ХТО ВІДДАВ СВОЄ ЖИТТЯ ЗА НАШУ УКРАЇНУ, ЖИТИМЕ ЩЕ НЕ ОДНЕ ПОКОЛІННЯ!