Звягель замість Новограда-Волинського: Міськрада оприлюднила проект рішення

Новоград-Волинською міською радою буде перейменоване місто Новоград-Волинський у Звягель. Відповідний проект рішення оприлюднено на сайті Новоград-Волинської міської ради.

Крапку в історії з перейменуванням міста мають поставити депутати Новоград-Волинської міської ради.

Пропонуємо вашій увазі проект рішення "Про перейменування міста Новограда-Волинського Житомирської області на місто Звягель", висновок до проекту рішення міської ради «Про перейменування міста Новограда-Волинського Житомирської області на місто Звягель» та обгрунтування перейменування міста Новограда-Волинського Житомирської області на місто Звягель.

Керуючись статтями 25, 29 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні“, Законом України „Про географічні назви“, Положенням про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР, затвердженим Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 12.02.1981року, Статутом територіальної громади міста Новограда-Волинського, затвердженим рішенням міської ради від 11.07.2002 №21 зі змінами, враховуючи правову позицію Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування щодо вирішення питань найменування і перейменування населених пунктів, розпорядження міського голови від 27.09.2018 №227 (о) „Про робочу групу з питань вивчення громадської думки щодо повернення місту його історичної назви“, протокол громадських слухань від 01.10.2018 року, міська рада

ВИРІШИЛА:

1. Перейменувати місто Новоград-Волинський Житомирської області на місто Звягель.

2.Затвердити обґрунтування перейменування міста Новограда-Волинського Житомирської області на місто Звягель (додається).

3.Доручити міському голові Весельському В.Л. порушити клопотання перед Житомирською обласною радою щодо внесення подання до Верховної Ради України про перейменування міста Новограда-Волинського Житомирської області на місто Звягель.

4.Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну комісію міської ради з питань депутатської етики, дотримання законності та охорони прав і свобод громадян (Рассадін А.О.), секретаря міської ради Остапчука В.І.

ВИСНОВОК

до проекту рішення міської ради «Про перейменування міста Новограда-Волинського Житомирської області на місто Звягель»

При внесенні на розгляд сесії міської ради зазначеного вище проекту рішення було порушено процедуру доведення до відома членів територіальної громади міста інформації про проведення громадських слухань на тему «Про перейменування міста Новограда-Волинського Житомирської області в місто Звягель» (далі – громадські слухання), а саме: громадські слухання було проведено 01.10.2018 року, інформацію про їх проведення було розміщено на офіційному сайті міської ради 28.09.2018, а статтею 69 Статуту територіальної громади міста Новограда-Волинського, затвердженим рішенням міської ради від 11.07.2002 №21 зі змінами, встановлено, що така інформація доводиться до відома членів територіальної громади міста не пізніше 14 днів до дати їх проведення.

Крім того, в порядку інформування: частиною 2 статті 12 Закону України «Про географічні назви» визначено, що найменування або перейменування географічних об’єктів за пропозицією органу місцевого самоврядування здійснюється за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету.

ОБГРУНТУВАННЯ

перейменування міста Новограда-Волинського Житомирської області на місто Звягель

Для такого обгрунтування існує три аспекти причин, що тісно пов’язані між собою: моральний, політичний і економічний.

1. Моральний аспект.

а) Він пов’язаний насамперед з історією утворення Київської Русі – прабатьківщиною Української держави – і має на меті уточнити перебіг подій на час знищення древнього міста Звягль (Звяголь) військами Данила Галицького.

Так, на початок нової ери в основному закінчилося формування слов’янських племен. Почалося формування східнослов’янської прадержави. Східні слов’яни, що жили на землях сучасної України, на початку І тисячоліття об’єдналися в Антське державне утворення, яке займало територію між Дністром і Дніпром. У антів панував демократичний лад і всі справи вони вирішували спільно, а за часів загальної небезпеки обирали правителя. Маючи добру військову організацію, здійснювали успішні воєнні походи на сусідів.

У ІІ – IV на території нинішніх Волині і Поділля мешкали пришлі східноґотські (германські) племена, які частково розчинилися серед тутешніх слов’янських племен; вони вважали їхні землі частиною своєї Ґотської держави, активно долучилися до формування різнопланових відносин, що іноді переростали у військові сутички, і навіть вплинули на говірку місцевих слов’янських племен. У IV ст. у володіння Готського королівства вторглися племена гун ів , які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували Антському об’єднанню, і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію нинішньої України. Слідом за ними на захід ви рушили і гуни.

Проте подальшим колонізаційним планам антів завадила нова хвиля завойовників із Центральної Азії – авари. Заснувавши в Трансільванії свою державу — Аварський каганат, – підкоривши місцевих склавинів, вони розпочали наступ на антів, який завершився поразкою останніх. Проукраїнське Антське об’єднання розпалося і з 602 р оку вже не згадувалося давніми авторами. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.

Протягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. У VIII—IX ст., згідно з «Повістю временних літ» київського літописця Нестора, на території сучасної України проживали такі племена: поляни, які заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни – Східну Волинь; сіверяни – Дніпровське Лівобережжя; уличі – Південне Подніпров’я і Побужжя; хорвати – Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) – Західну Волинь; тиверці – землі над Дністром.

Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів. Найуспішніше етнічна консолідація проукраїнських племен відбувалася у Середньому Подніпров’ї, де головну роль відігравали племена полян. Наприкін. VI – VII ст. вони заснували нове державне утворення – Полянський племінний союз із напівлегендарним князем Києм, котрий заснував місто Київ. До полян тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. У VII ст. всі вони почали об’єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді називали Руссю. Наприкін ці VIII – у першій пол овині IX ст. на теренах їхніх земель утворилося стабільне проукраїнське державне об’єднання Руська земля. Основу господарської діяльності східнослов’янських племен становило орне землеробство. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь, бобові, ріпу, льон, гречку. Переважала перелогова система, використовувалися дво- і трипілля. Традиційним для праукраїнців було тваринництво. Розводили переважно велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней. Активно займалися риболовлею, полюванням та бортництвом. Шкури тварин і продукти рослинництва та бджільництва були своєрідними грошима під час міжплемінної торгівлі.

Значну роль у господарстві відігравали ремесла, які поступово зосереджувалися у городищах, що згодом переростали в міста. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка. Поширення набули ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри, виробництво прикрас тощо. Серед промислів виокремлювалися городництво, мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво, що стали самостійними галузями місцевого господарства . Торгівля між тутешніми слов’янськими племенами здійснювалася по великим і середнім річкам та сухопутним шляхам, що часто вели вздовж «торгових» річок. Для охорони торгових шляхів наймалася озброєна охорона, вона ж використовувалася і під час перевезення товарів. Озброєні загони розташовувалися, як правило, в містах-городищах, що ставали центрами адміністративного керівництво прилеглою територією. Для задоволення своїх релігійних потреб наші далекі предки будували язичницькі культові споруди – храми, капища, требища, де служили жерці-волхви, псял яких на території сучасного Правобережжя особливо розвинулось язичництво. Основою вірування були у VI – IX ст. язичницькі боги, пов’язані із сонцем-ярилом, землею, а також духи і демонологічні істоти води, озер, природи тощо. Волхви також виконували роль цілителів.

Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави – Київської Русі. На провідну роль самих слов’ян у створенні Київської Русі вказувала більшість українських істориків, зокрема В. Антонович, Д. Багалій, Д. Дорошенко, М. Костомаров, М. Грушевський, інші вітчизняні дослідники минувщини.

Щодо появи в Київській русі норманів, то сучасна історична наука визнає, що во ни протягом IX – XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак, вказували дослідники, не стали засновниками Давньоруської держави, оскільки, як і всі найманці, були насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов’янства, її перші ознаки виявляються ще в Антському об’єднанні з II – до початк у VII ст..

Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов’ян.

Отже, н априкін ці VIII – у першій пол овині IX ст. у Середньому Подніпров’ї склалося стабільне проукраїнське державне об’єднання – Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках.

У І Х ст. об’єднання « Руська земля» у зв’язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вон о отримал о назву Київської Русі.

За часів київського князі Олега племінні об’єднання слов’ян, інкорпорованих у склад Київської Русі, намагалися зберегти свою автономію, а їхня верхівка – багатство і владу, що викликало постійні виступи племен.

Так, п равління київського князя Ігоря закінчилося повстанням племені древлян., які князя вбили. Древляни поширили свій вплив на південь за річки Случ, Тетерів, аж до Південного Бугу на території, що були частинами торгового шляху із заходу на південь та північ, і взяли ці ріки під свою опіку. Згодом тут утворилося об’єднання, відоме як Болохівська земля, у складі якої був і древній Возвяголь

Активні дипломатичні, торгові і культурні відносини Київська Русь підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.

За часів князя Святослава к ордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря. Святослав, дбаючи про територіальну цілісність Руської держави, провів адміністративну реформу. У трьох ключових землях він призначив намісниками синів, започаткував ши важливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.

Отже, Русь-Україна, досягнувши за Святослава воєнної могутності та значно зміцнивши свої міжнародні позиції, ставала динамічним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. Водночас розширення кордонів Київської Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відпливу значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим самим виснажувало державу.

Ставши правителем величезної країни, син Святослава, київський княз ь Володимир зосередив увагу на захисті власних кордонів. Він провів широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Було запроваджен о нов ий адміністративн ий поділ держави на уділи – землі навколо найбільших міст. Усього таких уділів було вісім. Туди призначали синів великого князя або його довірених осіб воєвод- посадників, які безпосередньо залежали від нього. Вважається, що свого управителя князь надіслав і у Возвяголь .

Політичне об’єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном – т.зв. шестибожія. Однак збагнувши, що язичництво зжило себе і перешкоджає зв’язкам із християнськими країнами Європи, він схилився до прийняття християнства з Візантії, що відбулося за ініціативою князя в 988 р оці. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Розширилися її політичні, економічні та культурні зв’язки з багатьма європейськими християнськими країнами. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших на Русі золотих і срібних монет – злотників і срібників. На деяких із них уперше як герб князя було викарбовано знак тризуба у вигляді падаючого сокола – такою була печатка, знайдена під час археологічних розкопок на території древнього міста .

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр. ) досягла найбільшого піднесення. Дбав великий князь про розвиток освіти, засновував школи і бібліотеки. Неослабною князівською підтримкою користувалося християнство. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. Князь узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства. До того часу належить також створення першого літописного зводу 1037 – 1039 рр.

П ізніше з’ясувалося, що закладена у заповіті Ярослава система ротації влади була недосконалою, оскільки суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Це з часом призвело до зростання міжусобних чвар, насамперед між племінниками і дядьками. Нескінченні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду. Наприкін ці XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень князівського роду поглибилися. До міжусобної боротьби почали залучати й сусідів, насамперед кочові племена половців. Ситуація бела виправлена за часів князювання Володимира Мономаха. Син Володимира Мстислав був останнім київським князем, якому вдалося утримати єдність і могутність Київської Русі. Високий рівень економічного розвитку і відповідних суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до нової епохи в її історії – епохи феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, однак, починаючи з 30-х років XII ст. у ній значно посилилися відцентрові тенденції. Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності .

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення .

3. Несталий порядок успадкування князівської влади .

4. Занепад торгівлі, зокрема міжнародної. Це мало згубні наслідки для економіки Русі, призводило до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі , яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

Наслідки політичної роздробленості були згубними для держави. У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Генетичною базою формування українського народу залишалися землі Південної та Південно-Західної Русі на чолі з Києвом. Під 1187 р оком у давньоруському літописі вперше вживається назва «Україна», яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.

Проте роздробленість Київської Русі зовсім не означала. її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, православною церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. З сер едини XII ст. Давньоруською державою спільно керує об’єднання найвпливовіших і найсильніших князів, т ак зв аний колективний сюзеренітет. Мала місце й система двох співправителів. Київ оджнак залишався безумовним загальнодержавним центром.

З ХШ ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Занепадає система колективного управління державою, поступово втрачає провідної статус Київ. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз’єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців. Проте їх завоювали нові племена – монгольських кочівників. На допомогу прийшла частина руських князів. Однак навіть перед грізною небезпекою вони не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити по ворогу. У результаті об’єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки. Але й монголо-татари, зазнавши великих втрат, не наважилися продовжувати похід углиб Русі й повернули назад.

Нова хвиля монгольської навали розпочинається 1237 р оці , коли на прикордонних рубежах Русі з’явилося 200-тисячне військо онука Чингізхана Батия. Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об’єднання сил. У грудні 1240 р оку кочове військо оволоділо Києвом.

Протягом 1241 р оку завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі. Проте, будучи знекровлен ими на Русі, кочівники вже 1242 р оку припинили своє просування у західному напрямку.

З українських земель першою відособилася Галичина. Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславові, який, щоправда, так і не вступив у володіння нею. За правління Володимира Володаровича розширилися межі князівства на сході – по Дністру, Пруту й Серету, було приєднано Погоринську волость на Волині.

Волинська земля отримала назву від давнього політичного центру – м. Волинь на Західному Бузі. Вже на поч атку XI ст. він поступився місцем новій столиці – м. Володимиру. Аж до сер едини XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або його ставлениками. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадкової вотчини й надовго закріпилася за його родом. Проте політична роздробленість, що охопила в той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського князівства.

Об’єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні відносини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни між окремими князями. До єдності спонукала також необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом і монголо-татар. В олинський князь Роман Мстиславич зміг повернутися в Галичину та силою об’єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на межі XII – ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії німецької нації.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг – Дністер, до якого належали також географічно річки Случ і Горинь; він замінив занепалу дніпровську артерію, і контролювала частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

Романовичі, зміцнівши, відновили внутрішню єдність Галицько-Волинської держави під зверхністю Данила Романовича, прозваного Галицьким (1238 – 1264 рр. ). Навесні 1238 р оку Данило Галицький розгромив тевтонських рицарів під Дорогичином, а в 1239 р оці оволодів Києвом. Здавалося, відродження колишньої державної могутності є лише справа часу. Та на заваді здійсненню широких політичних планів стали монголо-татарські орди, які на поч атку 1241 р оку знову вдерлися в Галичину і на Волинь, знищуючи населення та руйнуючи все на своєму шляху. У 1245 р оці Данило, аби уберегти династичні володіння від повторного ворожого плюндрування, змушений був визнати васальну залежність від Золотої Орди.

Формальне визнання залежності від хана давало галицько-волинському князеві можливість виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золото-ординцях. Прагнучи визволити від них українські землі, Данило Галицький налагоджує союзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Владимиро-Суздальським князівством, зміцнює їх династичними шлюбами. У 1253 р оці , коли Данило Галицький остаточно вирішив розпочати активну боротьбу проти загарбників, його підтримав Папа Римський, заявивши про організацію анти-ординського хрестового походу. Тому галицько-волинський князь погодився на коронування та об’єднання церков. Однак сподівання, що католицька Європа допоможе, не справдилися. Тому Данило розриває угоду про унію і вирішує власними силами воювати проти монголо-татар. Уклавши військовий союз із Литвою, він протягом 1254 – 1255 рр. здобуває міста, що піддалися татарам у т ак зв аній Болохівській землі (серед них і Возвяголь) , та громить загони золото-ординців під Володимиром і Луцьком. Проте, невдовзі ситуація ускладнилася, і у 1259 р оці під тиском величезного ординського війська Данило Галицький змушений був зруйнувати укріплення найбільших фортець королівства. Його мрія зайняти Київ, визволивши його від кочових орд, не збулася.

Із припиненням династії Романовичів розпочинається поступовий занепад Галицько-Волинської держави.

Тим часом бояри, побоюючись вторгнення поляків, проголосили новим галицько-волинським правителем одного з литовських князів Любарта-Дмитра (1340 — 1349 рр. ), який прийняв віру, мову та звичаї місцевого населення і був одружений з дочкою Юрія II.

Перебіг подій на галицько-волинських землях викликав невдоволення Польщі, яка, уклавши союз з Угорщиною, у 1340 р оці вдерлася в Галичину, але місцеве населення за допомогою татар вибило нападників. Восени 1349 р оку Польща, домовившись з Ордою, здійснила новий похід проти Галицько-Волинської держави, внаслідок чого остання припинила своє існування. Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Серед причин занепаду Галицько-Волинської держави були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С. Томашівського, «першої чисто української політичної організації» полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила державницькі традиції Київської Русі й стала головним політичним центром для українських земель, уберегла від передчасного завоювання та асиміляції український етнос, що формувався, сприяла його консолідації, зміцненню.

б) Уточнення значення міста Звяголя в Болохівській землі і справжніх причин його знищення.

Створення Болохівської землі припало, очевидно, на 1130-і роки, коли після смерті київського князя Мстислава в державі Києвська Русь сильно почали проявлятися відцентрові тенденції. Ці землі лежали у верхній і середній течіях річок південний Буг, Случ, Горинь, Тетерів, що були на той час важливими торговими шляхами. Населення Болохівщини утворили, очевидно, представники сусідніх племен – древлян, полян, дулібів і угличів, які знайшли спосіб для мирного співіснування. Тут, на цій території, можна було знайти в лісах і серед неглибоких боліт укриття, ліси, річки, озера і ставки були багаті рибою, а ліси – дичиною; землі були надзвичайно родючими. Наявний субстрат містить і сьогодні чимало лексем, побутових звичаїв, обрядів і елементів оздоблення одягу, що відрізняються від їхніх аналогій у інших слов’янських племен Київської Русі.

Болохівщина розташовувалася у верхів’ях річок Південного Бугу (горішнє Побожжя ), Случі , Тетерева , фактично лежала на межі південно-східної частини Волині з північною частиною Поділля . Чітких кордонів Болохівської землі історикам-дослідникам встановити не вдалося. Із заходу літопис називає такі прикордонні міста (які знаходились за межами Болохівської землі):

1.

Волинського князівства (землі Погорини ) — Вигошев , Шумськ на території сучасної ; Тихомль , Гнійниця (тепер — с. Поліське ), Ізяславль (тепер Тернопільської області — м. Ізяслав ) на території сучасної Хмельницької області ; Острог , Дорогобуж , Сапогинь (тепер — с. Сапожин ) та Корчеськ (тепер — м. Корець ) на території сучасної Рівненської області ; очевидно, кордон на заході йшов по річці Горинь аж до місця, де нині стоїть сучасна Гоща, потім повертав до річки Случ.

2.Галицького князівства ( Теребовлянська земля — Збараж , Микулин (тепер — смт. Микулинці ), Теребовль (тепер — м. Теребовля ), Моклеков , Звенигород (тепер — с. Дзвенигород ; за іншими міркуваннями — с. Звенигород ) на території сучасної Тернопільської області .

Дослідник М. Дашкевич називає північно-західним кордоном Болохівщини річку Хомору , де Болохівщина межувала з Погориною . На Півночі ймовірним кордоном Болохівських земель був літописний Чортів ліс — лісовий масив між правобережжям середньої течії Случі і лівобережжям верхнього Тетерева (нині — ліси у Новоград- Волинському , Хорошівському , Баранівському , Романівському , Чуднівському , Пулинському і Житомирському районах Житомирської області ).

На південь Болохівська земля за М. Дашкевичем тягнулася вздовж Південного Бугу і по притоках обох його сторін до повороту його на південь і межувала з областями Побожжя (частково займала Верхнє Побожжя) і Пониззя . Із порубіжних міст Галицького князівства в літописі згадуються Каліус (тепер — с. Калюсик ), Бакота та Ушиця (тепер — смт. Стара Ушиця ) на території сучасної Хмельницької області . На сході межі Болохівщини обмежувалися верхів’ям р. Тетерева до впадіння в неї р ічки Гнилоп’яті .

Міста-гради, що стояли по їхнім течіям, були багатими і ділити багатство з Київською владою не збиралися. Очевидно, між цими містами (Меджибіж, Гольськ, Корчеськ, Шумськ, Возвягль та іншими існувала торгово-економічна домовленість, що спонукала їх діяти разом. Довколишні поселення забезпечували міста-гради товарами і продовольством, по рікам і сухопутним дорогам здіснювалася торгівля товарами, для їх охорони наймалася озброєна варта, яка також виконувала інші завдання в регіоні того чи іншого міста. Міста були не лише на великих річках, але й на малих: Наприклад, щодо району Возвягля, поселення і гради були на малій річці Церем (сучасні Ярунь, Пилиповичі і Городище), на Тні (Несолонь, Кропивня), на Корчику (Корчеськ-Корець, Берездів, Селичів, Сторожів), на Смолці (Смолдирів, Киянка, Стриєва, Сусли), на Кривалі (Городниця, Ситне). Із сучасного Олевська сухопутній шлях вів до річки Случ через Городницю, із сучасного Овруча (Вручая) та Коростеня (Іскоростеня) – до Возвягля, тобто місто було центром цілого регіону. Його розміри свідчать про те, що це було одне із найбільших міст Болохівської землі. Торгівля була одним із найбільших джерел надходжень до міської скарбниці. І коли підійшли татари, то мешканці міста, як і інші Болохівські міста, очевидно, за досягнутою раніше домовленістю, визнали їх ню зверхність над собою. Потрібно також розуміти, що річка Случ від верхньої течії і по середню контролювалася здавна плем’ям древлян, які не бажали коритися волинянам. Одначе волинські князі вважали цю територію своєю і привід був у Данила: при нагоді провчити міста, що зрадили Київську Русь і піддалися ворогу. Та стати повністю володарем на торгових шляхах, що проходили по річках і вздовж них, і, таким чином, мати чималі кошти для своєї скарбниці. Хоча перед цим, як свідчить літопис, Данило Галицький пропонував жителям міста приєднатися до його війська, вигнати татар і визнати його зверхність як князя над собою. Оскільки жителі відмовилися це зробити, причому зробили це принизливим способом, вказує літопис, то місто було безжально зруйновано, а його мешканці змушені були шукати для себе іншого місця. Виникає ряд запитань:

-Чому саме в літописі (Іпатієвському) присвячено так багато місця питанню рунації міста Звяголя?

-Яким чином була здійснена помста військ князя Данила Звяголю, які закляття накладені були князем Данилом на місто, що навіть через сотні років після його знищення в місті та у межах 5 – 6 км від нього ніхто не селився? Пояснення, що у слов’ян ніколи не селилися на місці поруйнованих міст, не витримує критики, оскільки історія називає чимало населених пунктів, що після їхнього насильницького знищення вони знову повставали з праху і попелу.

-Оскільки війна з мешканцями Возвяголя не вписувалася в плани галицького князя, який зібрався воювати Київ, то постає питання: яка частина населення була знищена, яка втекла, яка була приєднана до війська князя, або була виведена на інші місця розселення? Проте лише населений пункт, де стоїть нині Новоград-Волинський, отримав назву старого міста.

-Досліджений культурний шар на його сучасній території свідчить, що мешканці поселилися тут не раніше початку п’ятнядцятого століття. Але пам’ять про своє загибле місто вони зберегли у його назві.

-Проведені в кінці 1980-х під керівництвом археолога Б.А. Звіздецького розкопки старого городища, а потім під керівництвом А.В. Петраускаса у 2007 і 2017 роках розкопках древнього Возвягля дають цікавий культурний матеріал тогочасного давньоруського міста. Древній Возвяголь зачислений у реєстр культурної спадщини державного значення. Його дослідження слід продовжувати і надалі.

Тому повернення Новограду-Волинському його старої назви Звягель буде моральним підґрунтям для місцевої влади у подальшому вкладати постійно кошти для дослідження давньої історії міста.

2. Подальша доля жителів Звягля і політико-економічний фактор.

Нове місце для проживання мешканці старого Возвягля знайшли на скелястім березі Случі вище зруйнованого міста. Назвали його також Возвягль, яке з часом перетворилося на Звягель. Оскільки серед його мешканців були потім люди різних національностей, а саме місто було в значній мірі полонізовано, то ця назва прижилася серед тутешнього населення. Юдеї, які мешкали в місті, також називали його Звіл, а німці, що оселилися тут в ХІХ столітті, і в межах близьких до нього населених пунктах, чи утворили недалеко від нього свої колонії, називали Новоград-Волинський Звель.

Після третього поділу Польщі між Російською імперією, Австрією і Прусією, йдучи на поступки своєму черговому кавалеру Валеріану Зубову, який разом із братом Платоном довгий час числився серед фаворитів (коханців) російської імператриці Катерини Другої та був одружений із тогочасною власницею міста Звягеля Маріаною Любомирською, імператриця звеліла викупити Звягель у державну казну і найменувати місто Новим градом на Волині, надаючи йому значення центрального міста нової Волинської губернії; у її присутності було складено відповідний герб, що особлював московську владу. І Нововград-Волинський справді цілих десять років був губернським центром, аж поки не виявилося, що як губернський центр він аж ніяк не тягне, навіть розмістити провладних чиновників у ньому ніде. Тож губернським містом став Житомир, а Новоград-Волинський набув статуса повітового міста. Географічно ні Житомир, на Новоград-Волинський не є центрами Волинської губернії. До цього більш підходили Рівне чи Луцьк. Стару назву вирішили не повертати, оскільки російські чиновники мріяли таким чином витравити із свідомості міського населення «польський дух», хоча в переважній більшості у місті та в навколишніх селах були українці та представники інших національностей, зокрема юдеї. Проте справжньою причиною було те, що російська влада боялася відновлення національної свідомості українців і, як наслідок цього процесу, невідворотніх виступів проти існуючої влади. Адже з ім’ям Звягель билися козаки Звягельського полку в період національно-патріотичного повстання проти польського панства в 1648 – 1649 роках, у гайдамацьких загонах під час Гайдамацьк ого рух у на території, де була утворена Волинська губернія – це був національно-визвольний і суспільно-політичний українців рух проти народного поневолення на Правобереж жі у XVIII столітті. Цей рух допомогла придушити тоді Московська влада.

Про місто Завягель писали у своїх листах Леся Українка та Олена Пчілка, місцеві інтелігенти різних національностей. На початку ХХ століття ними була здійснена спроба повернути місту його стару історичну назву, але київський губернатор не дозволив це робити, бо, мовляв, місту дала назву сама «Екатерина Великая».

Зокрема, чиновником для особливих доручень статським радником Григоренком було подано прохання київському, подольському і волинському генерал-губернатора щодо перейменування міста, повернувши йому стару назву. Члени Новоград-Волинської думи 5 травня 1910 року своїм рішенням за № 53 офіційно відмовили у перейменування міста. На що генерал-губернатор Кутайсов на проханні наклав свою резолюцію: «Принимая... во внимание, что название «Новоградволынск», дарованноре по соизволению императрицы Екатерины, сопряжено с полным и окончательным присоединением Волыни к составу Российской Империи, и... в связи... с начинаниями по приданию местности чисто русского облика, я полагал бы, что новое переименование сего города едва ли соответствовало бы как воспоминаниям о госудаоственной деятельности императрицы Екатерины 11, так и об эпохе воссоединения древних Российских областей с империей». Тобто, губернатор пропонував погодитися із загарбницькою діяльністю Московської імперії та її схвалити.

У роки революційних подій 1917 – 1920 років знову активізувалося вживання старої назви міста, а на початку 1920-х років окремі організації у місті носили назву «звягельської»: в умовах українізації і НЕПу дехто наївно вважав, що більшовицька влада дозволить бути історичній справедливості. Проте невдовзі і НЕП, і українізація були сплавлені на задвірки, а проти жителів міста і довколишніх сіл, хто мав хоча б деякі сумніви щодо існування більшовицької влади, розпочалися криваві репресії через голод, рабську працю, примусове виселення, в’язниці і фізичне знищення. Як неодноразово вказували керівники місцевої НКВС у 1930-х роках, намагаючись витравити з голів містян і селян дух української свідомості, «местное украинское население поголовно заражено петлюровщиной и национализмом». Чимало простих трудівників та представників інтелігенції міста були фізично знищені тоді сталінсько-більшовицькою системою, а їх родини вислані в глиб Радянської імперії.

У роки нацистської окупації міста за ініціативою нової української влади, що складалася спочатку з представників мельниківського та бандерівського крил руху опору, було повернуто місту його стару назву і воно на два з половиною роки стало найменуватися знову Звягелем. Сталінська влада після вигнання нацистів відновила ту назву міста, яку дала йому російська імператриця – Новоград-Волинський. Ще раз намагання були відновити стару назву 1995 року підч ас проведення у місті наукової республіканської конференції «Звягель древній і вічно молодий», проте тодішня міська влада «зарубала» ініціативу краєзнавців, вважаючи її невчасною і недоцільною.

Сьогодні, коли Московська влада фактично веде проти України війну на Близькому Сході, коли Москва, зухвало наплювавши на всі міжнародні закони та зобов’язання, захопила Крим, залишати місту назву, «подаровану» йому російським царизмом, нерозумно і неетично. А з політичної точки зору слід сказати, що поверненя місту старої історичної назви буде гідною відповіддю нинішній московській пропаганді, яка, намагаючись дискредитувати нашу країну і її мешканів, розповідає всюди про Україну як про державу, що не відбулася, про те, що без Росії у неї, буцім-то, немає майбутнього і гарної перспективи. Ця брехня поширюється московськими засобами масової інформації, московською владою і її дипломатами нині по усьому світу, аби створити у світової спільноти негативний імідж Україньскої держави. Тому важливі нині будь-які дії, що показують агресивну політику омосковщення стосовно українців утягнення їх в імперію нового зразка (але за старими мірками) із самого початку.

Перейменування міст та інших населених пунктів відбувалося в ХІХ і ХХ століттях у період царизму: так, місто Заслав було перейменовано в місто Ізяслав, німецька колонія Гаймталь була перейменована в Стару Буду. І таких прикладів того періоду можна навести чимало. Не став винятком і період більшовицької влади, коли районний центр Пулини перейменували в Червоноармійський, Горошки у Володар-Волинський, Романівку у Дзержинський і т. д. Гроші на це знаходилися і суми, очевидно, не були захмарні. Не були вони аж ніяк захмарними і для мешканів тих багатьох вулиць нашого міста, що були перейменовані в рамках декомунізації. І тому вигуки, що мешканців міста «обдурили» в 2015 році (див. газету «Звягель» за 28 вересня 2018 року – В.В.) є нічим не іншим, як спробою московської політичної агентури відвернути увагу наших мешканців від вирішення долі їхнього міста, утвердити світогляд, вигідний Кремлю і нинішній московській владі, яка веде проти нашої держави активні дії, спрямовані на її загарбання і відтворення імперії часів Катерини Другої чи періоду більшовицької влади. Що ж, очевидно, без історії Київської Русі та її спадкоємиці України немає справжньої історії і нинішньої Російської Федерації. Вона претендує на цю історію, маючи на увазі Петербург і Москву як центри подальшого суспільного розвитку, не зупиняючись перед знищенням України. А для цього нахабно фальсифікує історію, спекулюючи на відданості частини населення традиціям комуністичної пропаганди радянського періоду. Це потрібно пам’ятати!

Оцініть першим
(0 оцінок)
Поки ще ніхто не оцінював
Ніхто ще не рекомендував
Авторизуйтесь ,
щоб оцінити і порекомендувати

Коментарі

Пригоди
26 вересня 2020 року до Служби порятунку «101» надійшло повідомлення про загоряння сухої трави в місті Новоград-Волинського в районі автопарку на пустирі.На місці події рятувальники з’ясували, що посеред полів на стихійному сміттєзвалищі горить суха трава. Вогонь швидко поширювався у зв'язку з вітряною погодою. Поруч знаходилися комерційні та приватні будівлі. Зусиллями бійців ДСНС пожежу вдалося зупинити вогонь на зазначеній площі та не допустити подальшо...
Суспільство
Один із загиблих курсантів в авіатрощі під Харковом —мешканець Новограда-Волинського. Про це повідомила на своїй сторінці в соціальній мережі Фейсбук Надія Валінкевич‎. Увечері 25 вересня на Харківщині при заході на посадку в аеропорту міста Чугуєва розбився літак Ан-26 Повітряних сил Збройних сил України. Крім екіпажу, на борту перебували курсанти Харківського національного університету Повітряних сил. Загинули 26 осіб, одна людина перебуває в лікарні. Се...
Екологія
У Новоград-Волинському районі хочуть оголосити один об’єкт природно-заповідного фонду місцевого значення: ландшафтний заказник «Зелена Лагуна». Відповідний проєкт рішення Житомирської обласної ради 24 вересня був опублікований на сайті Житомирської облради. У додатку до одного з проєкту рішення зазначено, що ландшафтний заказник місцевого значення «Зелена Лагуна» розташований на території Несолонської сільської ради, що входить Брониківської об’єднаної тер...
Суспільство
ВІДСТАНЬ ВІД НОВОГРАДА-ВОЛИНСЬКОГО ДО КИЄВА Відстань від Новограда-Волинського до Києва по прямій дорівнює 203 кілометра. На автомобільних трасах доведеться проїхати 231 кілометр. ПОЇЗД НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКИЙ - КИЇВ Дістатися з Новограда-Волинського до Києва можна на поїзді далекого прямування. Пропонуємо Вам ознайомитися з актуальним розкладом потягів за маршрутом Новоград-Волинський - Київ і при необхідності придбати залізничний квиток. Розклад поїздів Ново...
Суспільство
Щоб захистити українську землю від ворожого загарбництва та повернути захоплені території, на Сході виконує бойове завдання 24-річий Микола. Дуже світлий, добрий, мужній та симпатичний. Його посмішка зачаровує. Справжній український козак! Родом з Київських земель, ще підлітком мріяв бути військовим, та склалось так, що мусив навчатися на кухаря. Закінчивши у 2014 році, Микола і не думав працювати за здобутою спеціальністю, адже українській армії в час збр...
Кримінал
Поліцейські викрили чоловіка у причетності до незаконного зберігання наркотиків. На прибудинковій території у Новоград-Волинського району поліцейські вилучили подрібнену рослинну масу, зовні схожу на наркотики. Про це повідомляє відділ комунікації поліції Житомирської області. По вказаному факту розпочате кримінальне провадження за статтею 309 Кримінального кодексу України та проводяться необхідні слідчі дії. Так, дільничним офіцером Новоград-Волинського в...
Кримінал
Увага! Новоград-Волинська поліція розшукує безвісно зниклого 71-річного Саєнка Володимира Павловича, 1949 року народження, який у першій половині вересня пішов з дому та донині його місце перебування невідоме. Чоловік проживає по вул. Соборності у місті Новограді-Волинському. За свідченнями сусідів, його не бачили близько тижня. Відтак поліцейські розшукують Володимира Саєнка та просять громадян допомогти встановити його місце знаходження. Прикмети: зросто...
Інтерв'ю
Володимир Литвин – земляк, академік і очільник Народної Партії – відверто про наболіле, зроблене і те, що маємо зробити і як цього досягти.   Десятки років Ви, що називається, жили проблемами й потребами округу та земляків. Завдячуючи Вам багато зроблено. Не розчарувались?   Ні! Адже, як в народі кажуть, на ображених воду возять. Я – з роду поліщуків, яким сили волі не займати. Тому жодним чином не пустив чогось подібного у своє серце. Залишаюсь таким же в...
Екологія
25 вересня 2020 року Житомирським рибоохоронним патрулем знищено 369 од. заборонених знарядь лову, з них 233 сітки. Загальна довжина утилізованих сітних знарядь склала 10 565 метрів. В заході взяли участь члени постійно діючої комісії по визначенню технічного стану, списанню та знищенню знарядь та засобів лову Управління Держрибагентства у Житомирській області. Процес знищення заборонених знарядь лову здійснювався відповідно до постанови КМУ від 25.08.1998...