Вихованцю Новоград-Волинського будинку дитини Анатолію ніде жити

Вихованцю Новоград-Волинського будинку дитини Анатолію ніде жити, Ірина Сукач

Майже рік 24-річний Анатолій Тимчук з Житомирщини бореться з чиновниками за право на власне житло. Чоловік має інвалідність і статус сироти. За законом ще після випуску зі школи повинен був отримати бажану реєстрацію. Однак зараз йому доводиться сподіватись лише на допомогу небайдужих та волонтерів.

В матері Анатолія у 19 років виявили шизофренію. Жінка стала агресивною, себе не контролювала. Під опіку її взяла матір Ганна Степанівна.

Ð¡ÐµÐ³Ð¾Ð´Ð½Ñ ÐнаÑолий ТимÑÑк Ð¶Ð¸Ð²ÐµÑ Ð¸ÑклÑÑиÑелÑно за ÑÑÐµÑ Ð²Ð¾Ð»Ð¾Ð½ÑеÑов и неÑавнодÑÑнÑÑ ÑкÑаинÑкий
Ð¡ÐµÐ³Ð¾Ð´Ð½Ñ ÐнаÑолий ТимÑÑк Ð¶Ð¸Ð²ÐµÑ Ð¸ÑклÑÑиÑелÑно за ÑÑÐµÑ Ð²Ð¾Ð»Ð¾Ð½ÑеÑов и неÑавнодÑÑнÑÑ ÑкÑаинÑкий

"Коли мама дізналась про вагітність, просила бабусю не вбивати дитину. Під контроль її взяли лікарі. Давали сильні антибіотики. Через це у мене розвинулась патологія, - розповідає Анатолій.

- Я народився з тяжкою формою ДЦП. Ноги не рухались. Маму після пологів автоматично позбавили батьківських прав. Мене відправили до Новоград-Волинського у Будинок дитини, маму - у психлікарню, бо її стан погіршився.

У Будинку дитини я пробув 8 років. Потім навчався у школі-інтернаті в селі Потіївка на Житомирщині. Там мені зробили операцію. Почав ходити, хоч і з допомогою. Спочатку на ходунках, потім з милицями.

Коли мені виповнилось 18, школа відправила у дім престарілих. Хоча за законом держава повинна забезпечувати сиріт житлом. У геріатричному пансіонаті неприємна атмосфера. Постійний сморід. Зі мною в кімнаті жив чоловік, який ходив у туалет прямо в кімнаті. Він просто доживав, за собою не міг доглядати. Персонал добре до мене ставився. Однак тиснули морально правила - не можна було виходити за територію. Стосунки там не побудуєш".

Після неодноразових звернень до керівництва закладу Анатолію дозволили вчитись далі. Він вступив у Житомирське вище професійне училище-інтернат для людей з інвалідністю. Там здобув спеціальність "оператор комп'ютерного набору і секретар керівника".

"Поки вчився, жив у гуртожитку. Торік я випустився, і знову постало питання житла, - продовжує Тимчук. - До себе прописала бабуся хлопця, з яким я подружився в училищі. До нього ми їздили на канікули. Грошей за це не взяла, хоча я пропонував. Влітку додатково закінчив курси SMM-менеджера. Там мене помітили чиновники з Мінрегіону. Взяли на роботу - вів сторінку у Facebook одного з їхніх проектів.

Восени я переїхав до Києва. Волонтери допомогли зняти житло. Хоч воно не зовсім пристосоване під мій зріст - 124 см, однак краще, ніж нічого. Головне, щоб ручка дверей була не високо. Решту речей мені допомагає робити моя милиця. Вона мені за третю руку і ногу. Нею можу дістати вимикач світла, відкрутити кран, навіть помити голову".

У грудні Анатолій зустрівся з президентом Петром Порошенком на конференції, присвяченій Дню людей з інвалідністю. Чоловікові пообіцяли розібратись з його житловою проблемою.

"Я думав, що мені пощастило - поговорив з президентом. Зі мною зв'язались працівники його прес-служби. Хотіли зняти про мене агітаційний ролик. Та я відмовився будь-що говорити, поки не побачу справжньої допомоги. Тож про мене швидко забули.

Хтось із активістів написав про мою історію з президентом. У Мінрегіонів це сприйняли як антипіар до виборів і звільнили. Прямо про причини не сказали, але у мене така теорія. Інших приводів не бачу. Потім було тимчасове житло від Червоного хреста, столичного Кризового центру. А у травні мене виписала знайома з Житомира. Після втрати прописки я не можу отримувати соціальну допомогу. Це хоч всього 2200 гривень, однак дуже потрібні. На них купив би їжі. Також маю болі у ногах. Тому купую спеціальні мазі. Також у транспорті мене захитує, тому повинен приймати таблетки від нудоти. На це йде 500-600 гривень у місяць. Одяг вже й не купую".

Волонтери тимчасово поселили чоловіка на території національного парку "Межигір'я" у селі Нові Петрівці під Києвом.

"Їсти мені приносить одна небайдужа людина, - каже Анатолій. - На вулицю рідко виходжу, бо діти часто сміються з мого зросту. У місто їжджу лише за нагальних потреб. Підвозять знайомі на машині. Метро взагалі не користуюсь, бо якось упав на ескалаторі, а люди навколо лише проігнорували прохання допомогти. У громадському транспорті та на вулиці часто дивляться косо або намагаються не звертати уваги.

Взимку йшов у супермаркет. Послизнувся на льоду. Молодь, яка стояла поряд, почала сміятись. Це було дуже принизливо. Мені прийшла допомогти прибиральниця магазину. Хлопці знову зайшлись, додавши: "Старуха допомагає інваліду".

У Київській міській адміністрації заяву про потребу житла від Анатолія Тимчука прийняли. Однак сказали, що розраховувати на швидке вирішення не варто. У Житомирі чоловіка відсилають у село, де живе його бабуся з мамою. Однак там він не жив жодного дня. У сільській раді пояснили, що на помешкання претендувати не може.

"Не дивлячись, яка мама, я її все одно люблю. Два рази її бачив, коли бабуся привозила до мене в інтернат і училище. Коли мама при тямі, то плаче. Питає, як у мене справи. Бабуся мені часто привозила ягоди. Їх збирала мама, по них ходила у ліс. Бабуся мене під опіку не може взяти, бо вже має маму. І вік вже поважний".

Тепер Анатолію залишається шукати роботу і оббивати пороги чиновників у надії, що на його тяжкий стан звернуть увагу.

Охочі допомогти можуть надсилати кошти на картку Приватбанку 4149 4991 0439 3762, Тимчук Анатолій Іванович. Також особисто поспілкуватися з ним можна на сторінці в Facebook.

Вікторія Топала

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Оцініть першим
(0 оцінок)
Поки ще ніхто не оцінював
Ніхто ще не рекомендував
Авторизуйтесь ,
щоб оцінити і порекомендувати

Коментарі