Солдат і нині — в строю. Василь Митрофанович Шубович залишив свій «автограф» на рейхстазі

Учасник штурму Берліна і рейхстагу, Василь Митрофанович Шубович, незважаючи на свій поважний вік, адже в серпні минулого року фронтовику виповнилося 92, нині — бадьорий, сповнений енергії.

Як і раніше, турбується про ветеранів, очолюючи ветеранську організацію залізничників Житомирського вузла. За плечима у ветерана — великий шлях ратної та мирної праці. Тому своїм багаторічним життєвим досвідом він із задоволенням ділиться з молоддю. Уболіває за долю залізниці, за долю держави, майбутнього покоління.

— Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, мені було лише 17 років, — розповідає Василь Митрофанович. — Встиг вже попрацювати і на залізниці, і пошту розвозив по селах. На залізниці разом із іншими декількома підлітками допомагав робітникам будувати снігозахисні щити, ремонтувати вузькоколійку тощо. Та й пошту, багатокілограмові посилки розносити по селах (транспорту не було) — робота не для слабачків. Праці не цурався, адже народився та виховувався у багатодітній родині. Але працювати на німців, котрі вже в 1941 році окупували область та розпочали вивозити молодь у Німеччину на примусові роботи, не збирався.

Юнак тричі тікав від поліцаїв. Перший раз вдалося втекти зі збірного пункту, під який пристосували школу­десятирічку в сусідньому селі. Три хлопці та дівчина нарізали з торбинок мотузки, зв’язали їх і вночі спустилися з третього поверху. Василя, котрий повернувся додому, наступного дня затримали поліцаї та сильно побили, попередивши, що жартувати не будуть. Друга втеча також була невдалою. А коли його разом із іншими збиралися завантажувати у вагон для перевезення худоби, допоміг випадок. Пішов із товаришем набрати води з криниці й не повернувся. Плутали довго, поки не натрапили на партизанів. Вислухавши хлопців, партизани вирішили відпустити їх, але Василь відмовився йти. Витримавши випробування, склав присягу й розпочав допомагати партизанам. Так тривало до звільнення він фашистів.

— У кінці 1944 року мене призвали до лав Радянської армії, — розповідає Василь Митрофанович. — Навчався у школі молодших командирів, яка дислокувалася у Новограді­Волинському. Курси були прискореними, тому вже через два місяці, отримавши сержантське звання, прибув для подальшого проходження служби на посаді командира відділення у 1073­ій стрілецький полк 416­ої стрілецької дивізії. Брав участь у визволенні Житомирської, Рівненської, Волинської областей, ряду населених пунктів Білорусії.

При звільненні Ковеля від гітлерівців Василь Митрофанович отримав перше поранення. Осколок від міни мерини спочатку так і не витягли. Після перев’язки пішов на фронт. Друге поранення отримав під Варшавою. Після лікування служив у роті автоматників. Третій «подарунок від фашистів» багато десятиліть нагадує Василю Митрофановичу про себе. Під час Берлінської операції осколок влучив йому біля ока. Та у госпіталі боєць провів лише вісім днів, а потім став у стрій, щоб замінити полеглого командира взводу.

— З часом осколок «заспокоївся» та перестав мене турбувати, — розповідає Василь Митрофанович. — Але раніше декілька разів їздив на обстеження в Одеський інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова. Адже коли осколок розпочинав рухатися, головні болі були нестерпними. Фахівці вирішили, що краще його не чіпати, щоб не осліпнути взагалі. Не зважаючи на це, нині маю добрий зір. Навіть читаю без окулярів.

Коли ж запитав Василя Митрофановича про те, який бій запам’ятався найбільше, фронтовик відповів, що для нього кожний день війни закарбувався в пам’яті назавжди. Ніколи не забути боїв за взяття Берліну та рейхстагу.

— Гітлерівці зовсім оскаженіли, коли фронт пересунувся на їхню територію, — згадує Василь Митрофанович. — На річці Шпреє, наприклад, вони замінували всі мости та відігнали на протилежний берег човни. Тоді командир саперної групи дістався туди вплав і побачив під мостом дитячий візочок, у якому плакала дитина. Сапер був досвідченим, тому не кинувся одразу до візочка, спочатку розмінував його. З’ясувалося, що немовля фашисти забрали у однієї із вивезених з України жінок. Гітлерівці не шкодували й своїх громадян похилого віку, встановлюючи небезпечні пастки біля їхніх будинків і квартир. На жаль, багато наших бійців загинули саме через необізнаність, наївність і добре серце. Хто б міг подумати, що гітлерівці будуть заміновувати будинки, в яких мешкають люди похилого віку, машини з продовольством і боєприпасами… До речі, у Берліні місцеве цивільне населення допомагало нам виявляти снайперів, котрі, засівши в будинках або на дахах, полювали переважно на наших офіцерів.

Жорстокі бойові дії тривали під час штурму рейхстагу. На власні очі бачив на даху Прапор Перемоги. Бійці, не зважаючи на небезпеку, прагнули залишити про себе згадку в гітлерівському лігві. Робили це підручними засобами: фарбою, мазутом, навіть губною помадою. Мені також удалося багнетом викарбувати на стіні рейхстагу свої ініціали.

У 2013 році Василь Митрофанович завдяки на той час Держкомітету в справах інвалідів та ветеранів війни при Кабінеті Міністрів України побував у Берліні. До німецької столиці поїхали 20 переможців — учасників війни, колишніх військовополонених, в’язнів концтаборів. Василь Шубович був серед них чи не єдиним, хто брав участь в штурмі рейхстагу. Але свого автографу на стіні рейхстагу фронтовику знайти не вдалося. Запам’яталося, як екскурсовод показала фотознімок, зроблений у 1945 році. На ньому фотограф зафіксував, як один солдат прикріпив до стіни рейхстагу потоптані кирзові чоботи та написав: «Дякую, що привели від Сталінграда до Берліна».

n_0505173_1.JPG

Василь Шубович (крайній праворуч) зі своїми бійцями у Німеччині, 1945 рік.

Велика Вітчизняна війна для Василя Митрофановича Шубовича закінчилася, коли на Ельбі відбулася зустріч із американцями. Вразив тоді контраст між ними та союзниками, котрі прибули на зустріч у новісінькій формі, причесаними та поголеними. Сержант Василь Шубович разом із іншими радянськими біцями були у прогорілих, засмальцьованих шинелях. Було видно, кому важче далася перемога.

Демобілізували Василя Митрофановича наприкінці 1947 року. За мужність і героїзм, виявлені у боях із нацистськими загарбниками, він нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За відвагу», «За визволення Варшави», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941­-1945 рр.», а також орденом Вітчизняної війни, декількома орденами незалежної України.

— Найдорожчими для мене є перші дві медалі, адже ними просто так не нагороджували, — пояснює Василь Митрофанович. — Лише за доблесть у бою. Недарма ж маршал Радянського Союзу Баграмян згадував: «Як гордо звучить: «За відвагу», «За бойові заслуги»! Коли така медаль прикрашає груди людини, одразу зрозуміло: відважно, хоробро воював солдат!».

n_0505173_2.JPG

Василь Шубович із дружиною Людмилою.

Держава відзначила й трудову доблесть фронтовика, котрий понад 50 років пропрацював на залізничному транспорті. Після закінчення залізничного технікуму, Харківського інституту залізничного транспорту, Василь Митрофанович у різні роки очолював ряд залізничних станцій, зокрема, й у Бердичеві. На початку 70-­их років минулого століття керував Козятинською дистанцією вантажно­-розвантажувальних робіт. А в Коростенському відділку був заступником начальника дистанції навантажувально­розвантажувальних робіт. Сумлінно працював і в інших залізничних підрозділах, зокрема, на станції Житомир, у Житомирській колійній машинній станції.

Найдорожчим своїм багатством фронтовик вважає родину. Разом із дружиною Людмилою Леонідівною, яка, на жаль, уже померла, прожили разом 54 роки. Народили й виховали доньку Інну та сина Валерія. Нині Василь Митрофанович радий тому, що у нього є четверо онуків та четверо правнуків, наймолодшому з яких, Тимофію, — лише вісім місяців. Онуки та правнуки не забувають дідуся, котрий для кожного з них є взірцем і непреречним авторитетом.

— Пишаюся також своїми роками, адже це — моє багатство, — говорить Василь Митрофанович. — А як удається, проживши стільки років, зберігати бадьорість духу та любов до життя? Знаєте, любов до родини, допомога ветеранам, яких у мене понад 700, зустрічі з учнями — надихають.