«ПОВЕРТАЙСЯ, МАТУСЮ, ДОДОМУ!..» Чому українські жінки емігрують за кордон (ВІДЕО)

Емігрант (за визначенням «Словника іншомовних слів») – це особа, яка залишила батьківщину і виїхала в іншу країну на постійне чи тривале проживання. Сучасна українська еміграція через свій масовий характер спричиняє низку суттєвих економічних, демографічних, соціальних та інших проблем у нашій державі. Одна з найголовніших – діти, позбавлені батьківської опіки. Це новітнє явище, що одержало назву «соціального сирітства», загрожує моральному здоров’ю нації, негативно впливає на психологічний стан наймолодшого покоління українців, руйнує родини.

За різними оцінками від 2 до 3,5 мільйонів українців живуть та працюють за кордоном, але ще більше дітей, які чекають повернення своїх батьків. «Мамусю, як добре вдома! Як добре, коли ти поруч!» — ось ті слова, котрі говорить кожна дитина своїй матері, що стала емігранткою, яка поїхала до іншої країни задля кращої долі для себе, а відтак і для своїх дітей.

Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» організував Міжнародний конкурс української творчості «Діти емігрантів про себе», завдяки якому діти емігрантів отримали можливість яскраво, зворушливо розповісти про найболючіші свої переживання і драматичні наслідки сучасного заробітчанства.

АНАСТАСІЯ ФІЛІППОВА

(16 років)

НА СВІТІ МОЖЕ БУТИ ЛИШЕ ОДНА МАМА

Безгрошів’я змусило маму виїхати за кордон на заробітки. Перші три роки мама взагалі не приїжджала — були проблеми з документами. Надсилала лише листи, в яких просила бути нас хорошими дітьми.

Тепер мама щороку приїжджає у відпустку. Не повертається додому, бо старший брат здобуває освіту, та й я незабаром стану студенткою. Потрібні гроші, яких мама тут, в Україні, ще заробити не має можливості. Тому болить у мами душа за нас, а у нас — за матір. Роки минають, ми втрачаємо найдорожче, що може мати людина: я — материнську ласку, мамине плече, підтримку у скрутні хвилини, мама — Вітчизну, нас, дітей, яких не бачить, не виховує, не лікує, коли ми хворі. Шкода, що такою ціною дається нам можливість жити по-людськи.

Живе і працює мама у Греції - доглядає стару жінку, прибирає у кімнатах великого будинку, вирощує квіти, що сама насаджує на клумбі. У вихідні дні відпрацьовує в іншої хазяйки, тому працює, як бачимо, без вихідних. Несолодке у неї життя, але все ж таки, незважаючи на зайнятість, розлуку з рідними, у неї очі світяться знову, як колись, щастям. Можливо, розуміє, що вона комусь потрібна — і чужим, і рідним людям.

Коли буває вільна хвилинка, заходить до друзів, яких знайшла там, на чужій землі. Це для неї велика підтримка. Разом з ними пізнає Грецію, відвідуючи відомі на весь світ місця, відпочиває біля моря.

Чи важко доглядати таких людей? Звичайно, важко. Люди похилого віку вибагливі, вимагають до себе постійної уваги, до того ж дратівливі. Але, незважаючи на всі їхні примхи, мама продовжує працювати. Два останні роки приїжджає у відпустку, живе разом з нами більше місяця. Зміна клімату, важкий переїзд відбивається на її здоров’ї, але це не є причиною не приїхати до нас. Я бачу, як вона вболіває за наше з братом здоров’я, і за ці короткі дні відпустки хоче подарувати нам якнайбільше любові і доброти. Мріє про ті дні, коли зможе повернутися назавжди до України. Бо, як кажуть у народі, у гостях — добре, а вдома — краще.

Єдина причина, що тримає матір за кордоном, — навчання дітей, яке потребує чималих коштів.

Я часто думаю: мама покинула нас, бо праця за кордоном приносить їй більший заробіток, ніж тут, на рідній землі, але скільки вона втрачає – минають роки, не влаштоване особисте життя, нема поруч дітей, яких так любить, гнітить чужина.

Хто ж винен? — питаю у самої себе. Чи сама мама, чи тато, який зрікся своїх власних дітей, чи, може, держава, що не може достойно оплатити працю лікаря?

Відповіді немає. Лише на згадку приходять думки із твору поета-емігранта Євгена Маланюка:

«Купив цей час фальшивою ціною:

Ісходом, втечею,

 роками болю й зла».

Чекаю на той день, коли мама повернеться, як той запізнілий ключ з далекого вирію, додому, в Україну, на ясні зорі, на тихі води...

Бо ж як не томляться журавлі під час перельоту, а линуть на одчай душі, проти ночі, аби швидше, аби долетіти. Це птахи. А люди? Тягнуться до своєї рідної землі, бо Україна для них залишається храмом добра і любові, колискою їхньої душі.

Понад 8 мільйонів українок мешкає в сільській місцевості, але увага держави до села та її мешканців залишається вкрай слабкою. Українські сільські жінки потерпають найбільше від безробіття, домашнього насильства, швидко спрацьовуються та старіють. Серед основних проблем, які потребують державного регулювання, є скорочення чисельності молодих жінок у сільській місцевості.

Не шанобливе ставлення до сільських жінок у соціумі, незадовільні умови праці та життя спричинили міграцію молодих жінок, яка майже вдвічі перевищила міграцію молодих чоловіків із сільської місцевості. Якщо на початку 1990-х середній вік мігрантів складав 36-37 років, то надалі він поступово знижувався.

Висока зайнятість сільських жінок в домашньому господарстві негативно позначається на їхньому здоров’ї. За підрахунками соціологічного обстеження Держкомстату України навантаження на українську жінку в селі щоденно становить 15 год. 24 хв. Це перевищує будь-які фізіологічні норми.

Тож не дивно, що рівень онкологічних захворювань серед сільських жінок віком 30 – 60 років майже вдвічі вищий за аналогічний показник жінок, які живуть у місті. Через занедбаність соціальної інфраструктури на селі, жінки фактично не мають доступу до інформаційних, фінансових, комунікаційних ресурсів. За статистикою 30 % українських сільських жінок мають вищу освіту, але залишаються безробітними. 36% сімей в сільській місцевості живуть за межею бідності. Тому, жінки просто змушені їхати за кордон у пошуках "кращої долі".